Дух часу

Сидить Сава конець стола, дрібне листе пише,
А Савиха молоденька дитину колише.
Сидить Сава конець стола, листе розгортає,
А Савиха молоденька дитині співає.
Сидить Сава конець стола в пана на обіді,
Ні він чував, ні він гадав в своїй тяжкій біді.
«Піди, слуго вірнесенький, уточи ми пива,
Най ся нап’ю за здоров’є та до свого сина.
Іди, слуго вірнесенький, уточи горівки,
Най ся нап’ю за здоров’є до своєї жінки».
Його слуга вірнесенький у темній пивниці,
Вісім тисяч козаченьків у його світлиці.
— Та день добрий, пане Саво! Як же ти ся маєш?
Іздалека гості маєш, чим же їх вітаєш?
— Вітав би-м вас медом-вином! — Не будемо пити;
Ми ся хочем, пане Саво, із тобою бити! —
Ісхопився та й пан Сава до ясного меча,
Злетіла му головонька та з правого плеча.
— А де ж тепер, пане Саво, тебе ісховати? —
Лишилася на бідоньку Савонькова мати.
А де ж твої, пане Саво, та коні вороні?
Під містечком Берестечком ходять у бороні.
А де ж твої, пане-Саво, та ковані вози?
Під містечком Берестечком заточені, в лози.
А де ж твої, пане Саво, сукні та атласи?
Ой забрали слуги мої жінкам на запаси.

— Що то за одні ті козаки,Тетяно? — запитав малий Славко, коли вже скінчили пісню…

— То.такі страшні люде! — втрутився непрошений один із пастухів.

— Козаки — страшні люде!. — засміялася Тетяна. — Що ти говориш, дурний? Козаки страшні люде? Козаки то жваві хлопці-молодці. Ти чув хіба щось коли про татарів?

— Татаре, татаре! — майже скричали діти разом. — То татаре страшні люде, Тетяно! Говоріть що про татарів; ви так багато знаєте говорити про татарів.

— Татари — то. дійсно страшні люде, — почала Тетяна. — Бувало татарів люде боялись, як огню. Коли нападали на села, то люде ховалися по лісах, по зворах та на деревах робили собі постіль. Ніхто не знав, що його чекає завтра, чи не нападуть татаре та не сплюндрують села. Бувало люде сокотяться і пильнують, як можуть; висилають сторожу з деревляними клепалами; то скоро лиш клепала заклепають, люде забирають, що можуть, ховають або лише з житєм утікають у ліси. А давно не було у нашім селі так, як тепер; давно тут, де сей лісок, були великі темні ліси, а там, де ті млаки, були такі високі трощі, що люде могли у них ховатися. З одної хати всі у трощу поховалися, лиш дитина у колисці лишилася. Татарин увійшов до хати, забирає, що може; аж дивиться, а дитина лежить у колисці та й смієся. Він нагнався зо списою, але не мав серця убити дитину зверха, підложив спису під колиску і убив її зі споду. Татаре забирали не лиш людський добиток, але й самих людей, найбільше дівчат та молодиць. Розказують, що раз усі люде, як було село, поховалися у ліс, — говорила дальше Тетяна. — Татаре йдуть у село — пустіське. Вони взялись на способи, позапрягали коні до возів, під’їхали під ліс та й стали кричати: «Іванку, Максиме! — чи як там. — Виходи, вже минула лиха рука». Одна жінка вибігла з ліса, бо гадала, що татаре вже пішли, а вони її зловили і взяли з собою. Прийшлося у рік, а може, й не в рік, чоловік тої жінки косить сіно. Дивиться, а татарин іде і везе його жінку. Він собі гадає: «Татарин один, а нас двоє». Кинувся на нього та й каже жінці, аби йому помагала. А вона каже: «Поможи, боже, хто кого переможе». Але був з ним також пес; той кинувся на татарина, та й вони два замогли його. Чоловік взяв із собою жінку, але вже не мав серця до неї.

— А ви пам’ятаєте, Тетяно, татарів?

— Ні, не пам’ятаю. Панщину трохи ще пам’ятаю, хоч мала ще тоді була; але про татарів лиш чула, що люде розповідають.

— А яка то панщина, що ви її пам’ятаєте?

— Панщина то таке, що люде робили паяам задармо, а пани ще над ними збиткувалися, замикали у темні льохи та й били, що аж кров лилась.

— А чому люде йшли їм робити?

— Бо мусили; бо таке право було, що всі.люде мали робити на пана, що був в їх селі.

— А звідки взявся один пан на стілько людей в селі? — втрутився знов до розмови один із пастухів.

Тетяна усміхнулася.

— І на се є приповідка; чи правда, не знаю.

— Ану-ко, яка? Кажіть, кажіть!