Дух часу

— То се жаб’є очко? Та воно справді визирає з трави, якби жаба з води дивилася, — дивувалися діти.

Славкові знов сподобалось низьке, мов смеречка, зілє, але і се зганила йому Тетяна.

— Тфе, не рви! То падоволос; як будеш рвати, то буде тобі волосе випадати.

— А се що за цвіти? — запитав Костуньо, подаючи їй в’язанку синьо-жовтих цвітів.

— О, се дуже ладні цвіти; се брат і сестра, вони любилися так дуже, що бог перемінив їх у одну цвітку.

— А се що таке? Ніби вовк, ніби яка звірина! Тетяно, дивіться! — кричав Костуньо, зриваючи одну цвітку з довгої китиці, обсипаної густим цвітом, що справді виглядала як би пащека якої змії, ніби голова якого розжертого звіря.

— Се ленок. Сим дівки миються, аби ладні були; але котра тим обмиєся, то сім літ не буде мати щастя.

— І се ленок, Тетяно? — питала знов Ольга, подаючи Тетяні подібну до ленку, лиш не жовту, але багрову пахучу цвітку.

— Ні, се називають сльози зазулі.

— А де ж ті сльози?

— А от ті чорні капанки по листках!

Діти стали приглядатися цвітці, що дійсно була покапана чорними капками, ніби дрібненькими сльозами.

— Ку-ку! ку-ку! — відозвалось якраз за ними, гейби навмисне кукане зазулі.

— Зазуля, зазуля кує! — скричали діти.

— Так пізно, а вона ще кує! — здивувалася Тетяна.

— Або чому не мала би кувати? Та тепер уже літо!

— Вона кує лиш до Івана, а потому вже хіба лиш часом десь у темних лісах обізвеся.

— А чому ж вона не кує вже тоді?

— Так уже дав їй бог.

— А вам хто казав, що вона ще кує?

— Люде; та й у одній пісні співаєся:

Ой кувала зазуленька своїм голосочком,
Аж поки ся не вдавила житнім колосочком.

Ольга мало що чула з допитів братчиків; вона спустила головку і пильно призиралася багровій цвітці.

«Чому се сльози зазулі? Чого вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?» крутилось їй по головці.

— Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називався? — питала, перебиваючи пісню.

— То так мати плакала за донькою.

— А може, за матір’ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували.

— Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє «ку-ку» та й «ку-ку». Мати розсердилася та й закляла: «Аби-сь кувала до кінця віку!» Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею.

— А пісня є така, Тетяно?

— Такої пісні я не знаю.

— Але за доньку, що мама не казала вертати, є пісня; правда, Тетяно? Ви знаєте ту пісню: «Мене мати віддавала та й наказувала», правда, що так? Ану, співаймо всі разом:

— Хай буде: співаймо!

Мене мати віддавала та й наказувала:
— Щоби-сь, доню, хоч сім років в мене не бувала!
Коли ж бо я молоденька і рік не втерпіла
І сивою зазулькою у рік прилетіла.
Прилетіла на подвір’є та й взяла кувати,
Аж ся взяли калинові луги розвивати.
Вийшла мати із хаточки, зачала плакати:
— Як ти сива зазулечка, лети в ліс кувати;
Як ти моя дитиночка, прошу тя до хати!

Пастухи, що недалеко пасли, полишали худібку і стали підходити до веселих співаків. Старші діти раді були тому і хотіли ще інших пісень співати; але малий Славко забаг їсти.

Посідали під горбок. Тетяна витягнула з кошика їду, взяла собі кусник бундза, решту пороздавала пастухам.

— Іди-но та принеси води напитися! — сказала потім до одного з пастухів і подала йому склянку.

Хлопець побіг охочо до керниці, що гейби зеркало блищала серед зеленої трави і лялася тонкою струєю по дрібних камінчиках. Діти побігли за хлопчиком, а напившись по черзі води, почали знов просити Тетяну, щоби співала з ними.

— А якої хочете?

— Про орла! — сказав Ромко.

— Ні, не про орла, про паву! — напирала Ольга.

— Або про Саву! — піддав Костуньо.

— Про Саву, про Саву!

Всі знали пісню про Саву. І знов залунало полем, ще голоснійше ніж перше, бо й пастухи знали пісню про Саву, співали: