Дух часу

Тетяна сіла на дернянку і взяла Славка на коліна; старші діти хотіли також коло неї сідати на дернянки, але вона не позволила, бо мати дітей заєдно гнівалася за те і казала, що то шкодить дітям, як вона їх садить на вогкі дернянки.

«Що то може шкодити? — думала не раз Тетяна. — Але най і так буде; коли ні, то ні».

Хлопчики посідали на лавочки,, а Ольга принесла з-під другої акації стільчик і сіла у ногах Тетяни.

— Ну, що я вам мала казати? — запитала Тетяна, коли вже посідали всі.

— Про млин! про млин! — нагадували діти.

— Ага, про млин! Так, так! У млин недобре бавитися, бо у млині все «той» — преч би ся казало[33]! — мусить бути.

— А то що за оден? — запитав Славко.

Старші діти переглянулися між собою. Вони вже знали від Тетяни, хто то є «той»; та лиш не згадували, бо Тетяна все казала, що то недобре його згадувати.

Але Славко не міг здогадатися та все-таки допитувався, хто то є «той».

— Ну, той — нечистий, не при нас кажучи, — відповіла, врешті, Тетяна.

— А ви звідки знаєте, що він сидить у млині? — питав Ромко.

— Знаю, бо люде кажуть так.

— То і в нашому млині він є?—допитувався знов Славко.

— Якби не було, то млин не був би колись тут станув молоти.

— Та що з того, що станув?

— Вже щось мало бути; млин дармо не стає та й у казках приказуєся, що млин стає тоді, як «він» загатить його.

— Розповідайте, розповідайте казку про млин! — підхопили діти разом. — Ви обіцяли нам, що будете щось ладного розповідати, то розкажіть казку про млин.

Тетяна поправила хустку на голові і повела оком по дітях, як би ще раз хотіла упевнитись, що вони всі при ній.

— В одному селі, — зачала по хвилі, — був чоловік та жінка. Мали вони одну дівчину. Але жінка вмерла, а чоловік оженився з другою, та й знов мали дівчину. Ростуть ті дівки. Лиш мачуха жалує свою, а чужою робить та й, як кажуть, усі діри затикає. Треба їй було раз збіжє молоти. Мачуха злагодила збіжє та й виправила пасербицю на ніч у млин. Був то такий млин, що в нім ніколи мельник не ночував. Прийде хто, він наладить та й піде, а ти сиди собі та пантруй свого млива.

Вона, бідна, боялася йти туди; стала коло плота та й плаче. Але йде стара баба та питаєся: «Чого ти плачеш, дівко?» А вона каже, так і так: «Мама посилають мене на ніч до млина, а я так боюся, що аж трясуся». — «Не бійся! — каже баба. — Іди лиш та урви собі цвіту з часнику, тої, оману й одоляну; а як то будеш мати при собі, то він тобі нічого не зробить».

Вона так зробила: нарвала цвіту з часнику, тої, оману і одоляну та й пішла з тим до млина. Прийшла до млина, мельник узяв, наладив і пішов собі. Меле вона, меле; аж о одинайцятій годині приходить якийсь панич у чорнім убраню, в кашкеті та й кличе її в танець. «Добре! — каже. — Я пішла би з тобою танцювати, але не маю ладної спідниці». Він десь звихторився й за минуту приніс спідницю. «Та як із тобою у танець піду, коли не маю ладного фартушка?» — каже вона. Він полетів, приніс фартушок. «Та як мені у танець іти, коли не маю ладної хустки?». Він полетів, приніс і хустку. «Добре! Піду з тобою в танець, як принесеш черевики», — каже вона знов до нього. Він полетів, приніс черевики та й бере її в танець. «Ні, — каже вона, — піду аж тоді, коли принесеш сім шнурків коралів; але будеш носити по одній коралі». Вона гадала, що задержить його тим, аж поки когут не запіє; але він як зачав літати, то за хвилину стало сім шнурків коралів. Тоді вже не знала, що робити, але нагадала на зілє, та як йому лиш показала, він скричав: «Ай, ай, ай!» та утік. Приходить вона рано з мливом додому, та така вбрана, як пава. Мачуха аж у долоні сплеснула. «А ти, дівко, — каже, — звідки те все взяла?» Вона розповіла по правді, як було: як вона молола, як він до неї прийшов та й усе, що вона хотіла, приніс. Мачуха гадає собі: «Чекай! Не дурна я, тепер я вже пішлю свою».

Якось прийшлося, наладила збіжя та й вирядила свою доньку до млина. В одинайцятій годині прилітає він та й кличе у танець. Вона втішилась та й відразу каже: «Добре! Піду з тобою танцювати, як принесеш мені спідницю, фартушок, хустку, черевики, коралі». Досить, що все сказала нараз.

Він полетів, приніс їй те все; вона вбралась, а він як не вхопить її, як не зачне танцювати, аж лоскіт пішов селом. Так довго танцював, аж на кусні порозривав дівку, а потому взяв та й лотоки нею загатив.

Приходять люде рано, а млин стоїть. Дивляться, а лотоки позатикані дівкою.

— А чому та старша не сказала їй взяти з собою зілє, що їй баба порадила була? — запитала Ольга.

— Того казка не каже, — відповіла Тетяна.

— Та й у нас є тоя, — завважав Костуньо.

На ті слова схопився Ромко, побіг глибше в город і приніс дійсно велику китицю тої.

— Дай мені! дай мені, — закричали другі діти. — Там є коники.

Діти стали розвивати нерозцвілий ще цвіт тої і приглядались двом рівним прутикам із заокругленими головками.

— Се щось так, як би два голубчики! — сказав Славко і притулив до губ синій цвіт.

— Тфе, не бери того до ротика, тим можеш отруїтися! — зганила Тетяна; взяла з рук Славка небезпечний цвіт і кинула на землю.