— Се як би голубчики або черевички! — сказав знов Костуньо, піднявши кине ний цвіт.
— Се справді люде називають декуди черевичками, — потакнула Тетяна.
— Може, і оман є в нашім городі — запитала цікаво Ольга. — В нашім городі є так багато всякого зіля.
— Чому ні! От там у куті з тим великим листєм, що так високо росте, що має великий жовтий цвіт.
— Так то оман? — дивувались діти. — Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось.
— Вже десь має втікати до другого города.
— Як-то втікати?
— Оман і одолян мають уже так до себе, що як не залюбить собі в однім городі, то втікає до другого.
— А який то одолян? Ми не виділи його ще.
— А ось під плотом під Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік.
— Ану ходім, чи є; може, ще не втік.
Тетяні якось не спішно було вставати; але коли діти наперли на неї, вона встала і пішла з ними здовж городом.
Обійшли сад і зачали йти високою травою попід самий пліт сусіда Івана. Діти гейби плили у зелені і розкладали малими ручками траву, що сягала їм до пояса.
Іванова хата стояла прибрана, як на найбільше свято. Свіжопобілена і обкидана синім глиєм здалека пишалася, а на обійстю було чисто і позамітано, як на току.
— Сьогодні весілє в Іванового Михайла, — сказала Тетяна. — Першій жінці ще ноги не застигли, а він бере вже другу, — докинула знов по часі, хитаючи головою.
— Ага, правда! Він передучора приходив до нас із колачами, просити на весілє.
— Але чому не грає музика?
— Мусили піти по молоду.
Тетяна здогадувалася добре. За часок почулися здалека музика і співи.
Діти повилазили на пліт і повитягали головки. Здалека видно було громаду людей і запряжений віз. На возі стояла скриня, лежали подушки і весь посаг молодої; на тім усім сиділа сама молода, а при ній зеленіло смерекове деревце, прибране пір’єм, васильком та гвоздиками.
Над’їхали. З хати вийшов Іван, Іваниха та й кілька жінок, а узрівши віз, зачали плескати в долоні.
Музика грала, а парубки співали:
Діти повилазили ще вище на пліт та придивлялись, як молода зсідає з воза, як іде до хати, як здіймають та заносять за нею подушки.
Одні гості позаходили до хати, другі позасідали за столи надворі.
Іван і Іваниха бігали від одного столу до другого. Іван наливав горівки; Іваниха припрошувала до страви.
— Ото Іван і Іваниха тішаться!
— Ой, тішаться, тішать, доки не стануть сваритися, — підхопила сумно Тетяна.
— А молода де? Чому її нема на дворі?
— Десь, небога, сидить у хаті.
— Чому ви кажете небога, Тетяно? Чого жалуєте її?
— Чого жалую її? Кождий її жалує. Заїли одну таку молоденьку, а тепер беруть уже другу.
— Хто її заїв, Тетяно?
— А хто, як не Іваниха! Нема вже на світі нічого гіршого, як люта свекруха.
Славко не міг довго на плоті удержатись, посунувся і впав на землю.
Тетяна кинулась до нього і стала на всі боки оглядати, чи не побився, але знаку ніде не було ніякого, та лиш страшно плакав із переляку.
— Тихо, тихо! підемо до Трьох лісків.
— До Трьох лісків! До Трьох лісків! — скричали діти разом, а Славко з утіхи аж забув плакати.
— А де одолян? — нагадав Ромко.
— Вже у Трьох лісках будемо одоляну шукати.
Діти скоренько позлізали з плота і хотіли таки зараз до Трьох лісків іти; але Тетяна задержала їх. В такім легкім убраню не можна було так далеко йти, бо звідтам могли аж вечером вернути, а вечером холод бере.
Пішли тому всі до хати, щоби взяти щось теплійшого. Діти лишились у сінях, а Тетяна тихенько отворила двері і пішла до покою. По хвилі вийшла з ключами в руках, отворила стінну шафу, взяла кусень хліба, такий самий булки, трохи масла, свіженький будзик та й вложила те все до кошика дітям на підвечірок. Потім віднесла ключі і винесла верхнє одіня для дітей.
— Я буду сама нести свій плащик, — казала Ольга.
— А я свій! — кричав Костуньо.
Ромко взяв від Тетяни кошик із хлібом, і все вже було готове, коли спостерегли, що в кошику нема скляночки. Без скляночки не йшли діти ніколи до Трьох лісків, бо не мали би чим напитися води з лісної кернички. Ромко дав Костуневі кошик, аби той подержав, а сам побіг до кухні і виніс склянку.
До Трьох лісків треба було йти добрий кусень селом, а що Тетяна знала майже кождого в селі, то бувало не перейде дороги, аби з ким не поговорити.
— А ви не на весілю? — казала вона тепер до одного чоловіка, що стояв спертий на воротах.
— Там для мене нема місця.
— Та ви свої?
— Були, та не є; замучили небіжечку сестру та тепер беруть уже другу.
— Се я якраз говорила до дітей. Іван та Іваниха будуть непрощені за вашу небіжечку сестру.
— Гадаєте, що синок, може, ліпший? Та він її так вбивав, що вона, небіжечка, не раз втікала до мене вночі та лишала за собою кроваву стежку.
— А бог би його побив! Се йому нагадаєся колись.
— Бувайте здорові!
Минули кілька хат. При дорозі стояла жінка і тримала на мотузку овечку.
— Пасете овечку? — питала Тетяна.
— Та пасу людям, не собі.
— Та се, бачу, ваша овечка?