Дух Росії

Духовна застиглість і політична аморфність російського народу, слабкість його класів, станів, індивідів спричинилися до цілковитої неспроможності до власного виступу і абсолютизму орди. Саме ця застиглість російської спільноти вірян, неможливість розподілу церкви спричинилися навіть до відмирання усього церковного життя, як і до поневолення московітської ортодоксальної церкви політичною владою. Ці обидва результати – наслідки московітського розуміння суспільних організацій, зв'язку між спільнотою та індивідом.

Жахливий наслідок цієї вбивчої організації церкви полягав у формалізмі, благоговінні дріб'язків, у віддаленні від життя, в залежності від держави. У російській церкві все мало зводитися до абсолютизму і підпорядкування політичному факторові, першовитоки чого коріняться в ХІV столітті. Петро І поневолив московітську церкву, підпорядкувавши її св. Синоду, проте в цьому й полягає рабська організація і менталітет російської церкви, що допустила Петрів експеримент. У політиці відхилення "зовнішньої істини" і заклик до "одностайності", до волі усього народу – за цілковитого анархічного характеру цих двох провідних думок – мали б звестися до того, щоб передусім будь-якому Пуґачову, хоч якому ватажкові розбійників дозволити інтерпретувати ту волю народу, і лише тоді цареві, який для слов'янофілів являв собою таке ж втілення загальної народної волі, яким був Ленін для більшовиків як втілення пролетаріату. Це ж мусило статися також і в церкві. Догми ортодоксальної церкви, що довірені не для захисту лише ієрархії, а тому захисникові, хто виражав волю "цілого народу", передусім мали бути пристосовані до першого ліпшого "юродивого", лише тоді до царя, який у російському зводі законів зветься також "захисником догм ортодоксальної церкви" [21]. Правда, щодо цього російські вчені займають своєрідну позицію; той самий Хом'яков пише, наприклад, у своєму листі до Палмера, в якому він обговорює залежність московітської церкви від світської влади: "Суспільство у фактичній залежності все-таки може, по суті, залишатися вільним, і навпаки" [22]. Проте це вже належить до того "містицизму, який нікому не дозволяється збагнути, який зрощений за "хибних передумов" "загниваючого Заходу".

У свої світлі проміжки також самі росіяни розуміли сумнівність своєї філософії. Так, приміром, Ю. Самарін, який мучився сумнівами, в таку мить написав: "Як можна дізнатися, чи ортодоксальний елемент справді зберігає в собі обидві крайності в цілковитій внутрішній єдності, на які розпалася церква на Заході (католицизм і протестантизм)? Можливо, що ця єдність, ця цілісність означає тільки початкову невизначеність. Ймовірно, що й російське почуття солідарності означає тільки таку ж первісну нерозвиненість" [23]. Проте світлі проміжки такого роду траплялися рідко.

Залежність церкви та її формалізму – ланцюги, що закували в кайдани російську ортодоксальність, не залишили їй жодної волі руху, утворили її злами, що відділили її від сфери активного життя. На Заході монах здебільшого не обмежувався світською діяльністю тільки у своєму монастирі. "Монастирське життя на Заході, – пише вже згаданий вище М. Воллес, – у різні епохи своєї історії продемонструвало сильне прагнення до внутрішнього відродження. Це прагнення виявилося в заснуванні нових релігійних спільнот, з яких кожна мала свою власну мету, займаючись діяльністю у спеціальній області… В Росії щось подібне годі відшукати. Росіяни обмежили діяльність ченців релігійними обрядами і молитвами… Ані загалом у російському чернецтві, ані в якомусь окремому монастирі не спостерігається якийсь потужніший рух на користь реформ" [24].

Залежність від світської влади й відірваність від життя мали ще й інші наслідки. Від низів і до верхів російська церква, не володіючи жодним вічно живодайним і вічно реформувальним центром і не дотримуючись ані "старих гробів", ані наказів світського шефа – якось ним був навіть генерал, – не спромоглася надати своїй парафії жодної етично-релігійної опори, жодної автономної моралі. Той, хто вихований у російсько-ортодоксальній конфесії, може ходити до сповіді чи загалі до церкви так, як російський солдат ходить в атаку, проте в обох випадках це – наказ згори, що ним керує, чи навіть віра в букву закону. Він не володіє внутрішньою автономною мораллю.