Дума про невмирущого

Воля… Вiн звик до неї з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до єдиних на свiтi вкраїнських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, здається, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ їхнього спiву. I душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.

Слово «Нiмеччина» розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрiї i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'їхав вiн од того мiсця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися.

— У кого є нiж, товаришi? — запитав вiн.

Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва.

— Навiщо тобi нiж? — поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви.

— Вагон буду рiзати, — вiдповiв Андрiй.

— Куди тобi? Ти ж поранений!

— Хто захоче втекти звiдси — допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?

— Тримай, — сказав капiтан. — I я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати — перший. Згода?

Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати її, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс.

Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад.

— Треба швидше кiнчати! — сказав капiтан — власник бритви. — А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано?

— Я трохи вiдпочину, — слабким голосом промовив Андрiй. — Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.

— Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь, — сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою — i вона впала вниз, пiд колеса.

— А тепер прощайте, товаришi! — гукнув капiтан. — Хто хоче — давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов!

Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав.

— Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!

Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.

Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.

— Раус! — кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.

— Льос! Бiстро!

Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети — ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.

— Де голка? — спитав вартовий. — Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати?

— У мене немає голки.

— А навiщо нитки?

— Я швець. Люблю пантофлi робити, — збрехав Андрiй.

Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.

— Не повiсишся! — засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.

З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях — пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу.

Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.

Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.