Дума про невмирущого

Андрiй опинився в «потрiйному» таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги — видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi, виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери «80», що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих, хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини. Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути Андрiєм, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль дев'яносто сiм".

В «лазаретi», куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було лягти й заснути. I Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн востаннє їв i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.

— Ох i жив же я, братцi, — казав вiн. — Бувало, заступиш на нiчну змiну, моргнеш своєму пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе вiн лист, я туди пiв'ящика масла — бах! А потiм пiвсотнi яєць — трах! Яєчня, братцi мої, получається пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на м'якому диванi.

— Пiвсотнi яєць — це ти, мабуть, трохи той… загнув, — не повiрив котрийсь з слухачiв.

— Пiвсотнi? — вигукнув кондитер, — Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти — пiвсотнi!..

— То ж зараз, а то ранiше, — не здавався опонент.

— Що там з тобою говорити, — недбало кинув кондитер, — одразу видно, що ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я вчився вяземськi пряники пекти…

А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вiв свою розповiдь.

— Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить од магазинiв, — говорив вiн, — не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв, висiваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим — i, будь ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку, весною я восени, я їм їх жареними в сметанi, дружина робить з них грибну запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба…

— Перестаньте, iроди! — почувся стогiн вiд дверей. — Замучили своїми розмовами. Дайте спати.

Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до їхньої компанiї й послухав, як вiн колись у Пензi з'їв, побившись на заклад, цiле порося.

Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й нескiнченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речi, недоступнi для них. I ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрiєвi в тому барацi.

Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з нiжною, вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати, вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем. Вiн лежав у своєму ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з голодом уночi. Обоє вони — нiч i голод — маля в собi щось спiльне, їх поєднувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв, робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдчаєм i навiть жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимової ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона загризає до смертi маленьких дiтей.