Дума про невмирущого

Важко було складати заздалегiдь будь-якi плани. У всiх була одна мета: йти на схiд. Як iти — покаже час. Ось вони вийдуть з цього напiвпустинного закутка Рейнських Сланцевих гiр, потраплять до густо заселених районiв i ховатимуться в лiсах, як злодiї, як дикi звiрi, вибиратимуть найглухiшi стежки, найтемнiшi ночi для просування до своєї мети, ховатимуться в чагарниках, не наважуючись розiкласти вогнище, щоб зiгрiтися чи спекти картоплину. А тим часом вони смiливо прямують до шосе, до свого першого орiєнтира на довгому, повному небезпек i страждань шляху. Ливарний заводик, на якому, як стверджував Антропов, роблять мiни, залишається у них правобiч. Ось i неширока дорiжка, що веде вiд нього до шосе. Може, справдi напасти на заводин? А коли там немає нi французiв, нi бельгiйцiв? I нiхто ж не знає розташування заводика, нiхто з них не був тут. В такiй темрявi з десятком гвинтiвок навряд чи тут можна щось удiяти. Та й крiм того, надто це близько од їхнього барака. Завтра вранцi, не дочекавшись їхньої команди на роботу i не додзвонившись до гауптфольдфебеля по телефону, в барак приїде хтось iз нiмцiв i знайде там пов'язаних конвоїрiв. На заводi теж зчиниться шум. Одразу ж стане зрозумiло, в якому напрямку пiшли полоненi. Чи має право Андрiй рискувати життям сорока шести офiцерiв, яких вистачило б для командування майже цiлим полком? I все ж Андрiй ще вагався. А що, коли їм так i не вдасться перейти Нiмеччину, щоб потрапити до своїх, що, коли їх по дорозi всiх перестрiляють, переловлять? I вони так нiчого i не зроблять. А тут ось за сотню крокiв причаївся завод, на якому виготовляють мiни, отi мiни, що крякають, мов чорнi круки, i здiймають до самого неба стовпища чорної землi.

I раптом, рвучи тонку павутину думок, у яких борсався Андрiй, до його руки доторкнувся Банников:

— Стiй, машина!

Колона зупинилася й завмерла. З долини, вiд заводика, дерлася на гору машина. Без фар, яких тепер у Нiмеччинi не запалював жоден шофер, слiпа й, мабуть, важка, вона ледве-ледве повзла, i можна було подумати, що машина не подолає цiєї вiдстанi в сотню метрiв i до ранку. Вона сердито сопла, гарчала трибками передач, торохтiла бортами кузова. Вона ближче й ближче — i ось, нарештi, виткнулася з темряви, теж темна й похмура, як нiч. Попервах вони побачили її переднi колеса, двоє велетенських колiс, якi чалапкалися на гору. Тодi на межi неба й землi вималювалася широка чотирикутна кабiна, а за нею чорнiли високi борти кузова. Ось машина вже виповзла па рiвну площадку й полегшено зiтхнула, а за нею потяглося щось довге, на таких самих колесах, так само темне й вугласте. Невже ще одна машина? Може, тут цiла колона? Чорне, вугласте виявилося причепом. Андрiй вихопив з кишенi пiстолет, гукнув: "За мною!" — i побiг назустрiч машинi. Водiй не встиг нiчого зрозумiти. Вiн бачив, як по дорозi покотилися якiсь неяснi тiнi, хотiв був натиснути на сигнал, але не змiг, бо тої ж митi дверцята кабiни, немов од натиску вiтру, одчинилися, хтось пiдставив пiд самий нiс водiєвi холодне дуло пiстолета й тихо сказав:

— Стiй! Стiй, а то стрiляю!

Водiй натиснув на гальмо, а в кузов i в причеп вже сипалися, як грушi, якiсь невiдомi люди, десятки людей в гримотливому дерев'яному взуттi.

— Куди їдеш? — спитав Андрiй у водiя.

— В Кассель, — вiдповiв той тремтячим голосом, — Я просто шофер. Шеф-директор буде їхати завтра вдень легковим «мерседесом».

— Ми поїдемо з тобою.

— Але ж…

— Не розмовляти! I не пробуй нас завезти кудись в iнше мiсце. Ми знаємо дорогу! Зрозумiв?

— Так.

— Павлуню! — покликав Андрiй. — Сiдай у кабiнку разом зi мною. Тут вистачить мiсця на трьох, Бо наш нiмець нiбито й смирний, але дивитися за ним треба пильно. Всi вже влаштувалися?

— Всi, — почулася вiдповiдь з машини.

— Хто в нiмецьких шинелях, сiдайте бiля бортiв, — говорив далi Андрiй. — Гвинтiвки тримати так, щоб їх було видно. Хай думають, що солдати перевозять кудись полонених. Це на всяк випадок, їхати будемо до свiтанку. Потiм сховаємося де-небудь в глухому мiсцi. Згода?

— Поїхали! — гукнув Антропов. — Давай, Андрiю, газуй!

— Рушай! — наказав Андрiй водiєвi, i той, з острахом позираючи на цих чудернацьких озброєних людей, включив швидкiсть.