Дума про невмирущого

— Хто сказав «а», той мусить сказати й "б", — вiдгукнувся Сашко, Давай газувати до заправочної станцiї. Наберемо там повний бак, захопимо кiлька канiстр або й цiлу бочку. Тодi нам нiякий чорт не страшний.

— А коли до станцiї ще далеко?

— Поки почне свiтати, ми можемо їхати по автострадi. А тодi вже подумаємо й про схованку.

Заправочна станцiя трапилася їм на шляху через пiвгодини їзди. Тут уже довелося провести справжню вiйськову операцiю по оточенню й захопленню населеного пункту. На станцiї стояло кiлька вiйськових машин, водiї яких ночували в готелi. Крiм того, станцiя мала свою власну вiйськову охорону, вже не кажучи про те, що вся обслуга була тут вiйськова.

Величезна машина, битком набита втiкачами-полоненими, вчинила на станцiї страшний переполох. Втiкачам без особливих зусиль удалося перев'язати всiх нiмцiв i, зробивши необхiднi запаси пального, рушити далi. Андрiй одразу ж став турбуватися про денну схованку. Вiн вважав, що шукати їх поблизу вiд станцiї нiхто не стане (бо хто б же залишався тут, маючи повнi баки бензину!), i тому звернув з автостради буквально за кiлька кiлометрiв од свого "заправочного пункту". Якби не розвиднiлося, вiн би ще спробував, звичайно, вiд'їхати звiдси за сотню кiлометрiв, але вже було пiзно.

Ця нiч була для них зовсiм невдалою. До цього вони везли з собою єдиного свiдка своєї втечi, i нiхто в цiлiй Нiмеччинi не знав, де вони. Тепер з'явилися свiдки. Отой кривий селянин, солдат з машини, обслуга станцiї. Ще до ранку звiстка про те, що на автострадi з'явилася дивна машина з озброєними iноземцями, полине у всi кiнцi, i їй назустрiч помчать сотнi озброєних до зубiв головорiзiв "захисних пiдроздiлiв". Загрозливе кiльце небезпеки стискалося навколо них, як зашморг навколо шиї приреченого до страти.

Вони сидiли в лiсi навколо невеличкого багаття з сухого хмизу й обмiнювалися думками з приводу свого становища. Однi пропонували пробиватися на пiвдень, в глухi гiрськi закутки Баварiї. Iншi вважали за краще повернути назад i, обдуривши нiмцiв, спробувати прорватися через Рейн у Францiю. Францiя уявлялася їм суцiльним партизанським табором. Ще iншi говорили, що настав час розбитися на невеличкi групи i йти на схiд не разом, а поодинцi. Антропов висунув план, яким хотiв перехитрувати найпередбачливiших гестапiвцiв.

— Нам треба посидiти отут у лiсi днiв три або чотири, — сказав вiн, тодi знов вискакувати на автостраду й перти на Дрезден. Не стануть же вони цiлий тиждень охороняти всi дороги!

— А коли стануть? — зауважив хтось.

— Не може такого бути, — впевнено вiдказав Антропов. — Для цього треба бути набитими дурнями.

Пiсля довгих суперечок Сашкiв план був прийнятий. Почалося марудне чекання. Як на зло зарядили дощi. Багаття розкладати не наважувались, бо вдень могли побачити дим, а вночi — вогонь. Кiнчалися й продукти, яких i без цього тривалого сидiння вистачило б дуже ненадовго. Спати доводилося пiд машиною i пiд причепом на соснових гiлках, застелених плащ-палатками. Шофер теж спав разом з усiма i мовчки зносив усi незручностi цiєї безглуздої своєї подорожi. Вчорашнi полоненi взяли в полон його, i вiн мусив коритися. Коли за лiсами дотлiв четвертий день, Андрiй, порадившись з товаришами, наказав шоферовi готуватися в дорогу. Виїхали, щойно смеркло. Доволi швидко дiсталися до автостради. I одразу ж з кузова застукотiли в кабiнку. Андрiй попросив шофера стишити хiд, але з кузова застукотiли ще дужче, а у вiкнi кабiнки з'явилася голова Антропова;

— Натискуй, хлопцi, бо за нами, здається, женуться якiсь гади!

— Давай! — гукнув водiєвi Андрiй. — Повну швидкiсть, а то капут!

Тi, що сидiли в кабiнцi, не могли бачити машин, якi гналися. Вiд цього ще моторошнiше ставало на душi, й Андрiй пiдганяв i пiдганяв шофера.

Не знати ще було, що то за машини позаду. Може, просто подорожнi? А коли це справдi погоня, то ще чи наважаться вони серед ночi наздогнати машину, на якiй (вони це знають напевне) сидять озброєнi люди.

— Як наша машина, витримає? — спитав Андрiй водiя.

— О, машина перший клас! — жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть, не дуже влаштовувала зустрiч з своїми за таких обставин. Руськi його не вбили i, напевне, не вб'ють, а от свої обов'язково засадять у концтабiр, коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. I вiн теж думав зараз лише про одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.

Невiдомо, чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на автострадi не замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи бетоннi ручаї, i, мабуть, були готовi прийняти на себе удар отiєї божевiльної втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.

— Давай убiк! — скомандував Андрiй. — Вправо! Там он якась дорога!

— То дорога на Ейзенах! — сказав шофер.

— Однаково!

Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли їх. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, i не особливо поспiшали.

А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув срiбний окраєць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний.