Душа окаянна

Ілько, просяявши усмішкою від наближення такої жаданої вечері, веселим лошам гайнув з хати, а отець Сава завмер на місці, дослухаючись до криків за вікном. Обряджений у святочну, з шовку вишиту, чорну рясу з широкими рукавами, високий та величний, він постояв якусь мить, а потім майнув рукою й хутко вийшов зі світлиці, намисливши собі, що негоже висилати зустрічати такого гостя прислужників, ні, тут треба самому.

Панас глянув на зачинені батьком двері, потім на застиглу Марту й мовив стиха:

– Ну, готуйся, сестро, зараз доля твоя в особі багатія-полковника ввійде до нашої скромної господи.

Марта здригнулася, мов дістала від брата гучного та болючого ляпаса, а Васса кинула на сина красномовний та докірливий погляд.

– Панасе!

– Чи ж неправду сказав? – образився Панас.

– Неправду! – кинула Марта зле, підіймаючись зі стільчика та обпікаючи брата поглядом, однак сказати більш нічого не встигла, бо двері сінешні заскрипіли й зачувся пересолоджений, аж тягучий, мов тільки-но висотаний мед, догідливий голос панотця Красногляда.

– Проходьте, проходьте, любий Мироне Карповичу. Обережненько, бо тут високий поріг, не забийтеся.

Сердитою та злою, з гордовито піднятою головою й зустріла Марта свого майбутнього нареченого. Очі її чорні з ледь помітною гидливою байдужістю поглянули на невисокого, десь середнього зросту, але величного пана в шубі з дорогого хутра. Той повільно увійшов до світлиці, і його невеликі бруднувато-сірого кольору очі відразу ж угледіли серед присутніх у світлиці гордовиту постать Мартину й вп’ялися в неї зацікавленим, умить спалахнулим поглядом.

Сам же полковник мав зовнішність досить просту та невиразну, мов і не пан був зовсім, а звичайний сільський тесля, посполитий. Темне волосся виглядало з-під хутряної шапки, довгувате, простої вроди лице з дрібними невиразними рисами не викликало цікавості. Невеликі очі, тонкі губи, гачкуватий ніс – ні, не міг пан Ковальський пишатись своєю вродою, хоч статками пишатися міг. А оте, як застиг він на порозі, промовляло, що врода Мартина таки справила на нього враження, та ще й яке, хоч і прив’ялою була вона після хвороби. Зрадів Красногляд, завваживши це миттєве захоплення полковника дочкою, немов крила відчув за спиною та мало сам ганебно не простягнувся на встеленій витканим килимом долівці, забувши про той клятий поріг.

– Прошу, прошу й вас, люба Маріє Карпівно, – солодкоголосим півнем урочисто виспівував він з такою пишністю, з таким виглядом, мов і не гостей запрошував до світлиці, а чинив святкову відправу. – Давайте, Мироне Карповичу, я вам допоможу роздягнутися.

Запобігливо заметушившись, панотець Сава допоміг досить низенькому супроти нього панові Ковальському зняти важку шубу та шапку, і полковник залишивсь у гаптованих золотим шиттям козацьких кунтуші та киреї, синіх шароварах і теплих, на хутрі, чоботях. Цікавим оком сковзнувши по Вассі та решті Красноглядів, Ковальський знов спинився на застиглій постаті Марти. Немов тягнула до себе його погляд чоловічий краса її молода зваблива, постать струнка та велична. А Марті мороз поза спиною бігав від того споглядання його. Що за нахаба, вирячився так, мов уже належала вона йому, мало руки не простягає свої бридкі, аби торкнутись її. І сестра в нього далека від привітності та приємності. Незрозумілого віку, на відміну від брата дебела, високого зросту, баба ця поважно увійшла до світлиці, трохи не по самі брови вкутана в хутра, розхристалася трішки, явивши схоже з братом лице, і з неприхованою зверхністю обдивилась доволі скромну світлицю.

Отець Сава кинув полковникову шубу Ількові, допоміг зняти верхню одіж його сестрі, і Явдоха тихо зойкнула, побачивши сукню панни Ковальської. Зшита на московський лад з важкого синього оксамиту, розшита тонким мереживом, то була не сукня, а справжнє диво.

– Проходьте, проходьте, любі гості, зараз гарячого відвару з м’яти скуштуєте, враз зігрієтесь, – соловейком виспівував панотець Сава, запрошуючи поважних гостей до столу. – А ми вже вас зачекались, та починати без вас святу вечерю навіть і гадки не мали.

Полковник приємно всміхнувся.

– Що ви, батюшко, не варто було через нас завдавати собі зайвого клопоту, – низьким, хрипкуватим голосом промовив він, приймаючи у Красногляда кухля з гарячим м’ятовим відваром.

Отець Сава мало не підстрибнув.

– Та що ви, Мироне Карповичу, який то є клопіт? – Він прокашлявся. – А кращу річ дозвольте зробити, ніж слухати отакого, дозвольте познайомити вас із рідними моїми. Ось матінка моя, Васса, а по батькові, як і ви – Карпівна вона. А це сини мої – один майбутній ієрей, Панас, із дружинонькою Євдокією, і менший, чернець у майбутньому, – Данило. Дуже, скажу я вам, головата це в мене дитина, навіть я його мудрості не маю.

Полковник поцілував ручки у Васси та враз зашарілої Явдохи, приязно привітався з Панасом і Данилом, та очі його так і линули птахами до блідого Мартиного личка.

Отець Сава нарешті обернувся до неї.

– А се, пане полковнику, моя донечка наймолодша, світ ясний нашого з матінкою життя, найкоханіше дитятко, Мартуня наша.