Душа окаянна

Ох, панотче Саво, і не запалась під тобою земля, коли вуста твої ієрейські випустили з себе таку брехню. Марта тільки позирнула на нього, блиснувши чорними очима, й змусила себе простягнути руку на поцілунок до полковника, котрий обгортав її захопленим поглядом і розтягував тонкі вуста в усмішці.

– Марто Савівно, я просто не маю слів, – промовив він низьким голосом, доторкаючись прохолодними з морозу вустами до ніжної її руки, і не поспішаючи відпускати, мов насолоджуючись самим тим дотиком. – Ваш батечко розповідав мені про вашу вроду, але… – Ковальський всміхнувся чарівною, на його думку, усмішкою, яка залишила Марту геть байдужою, вона навіть і слабко не всміхнулась у відповідь, та то полковника не знітило. – Але я й гадки не мав, наскільки ви вродливіші за описи вашого батечка. І зараз, зараз я просто приголомшений вашою чарівністю!

Він запитливо вирячився на неї, чекаючи, певне, що впаде вона навколішки й почне мало не благоговіючи, дякувати за такі слова, але Марта мовчала, бо й не знала до пуття, що казати на таке співання, а ще й тому, що боялась сказати правду, правду про те, що її нудить від нього й від цих слів його пишномовних. Що єдиним бажанням її було зараз те, аби забрав він свою шубу, а разом з нею й неприємну свою сестрицю, та забралися вони геть, туди, назад до свого Батурина, й щоб ніколи вона вже не бачила його у своєму житті. Та звідки ж було знати йому, цьому заможному дядькові, що пустеля тепер є її серце, що й не жива вона вже, а лишилась від неї вже спустошена оболонка, сама тінь бліда колишньої Марти, що батько її рідний вбив її дитя. Та він цього не знає, і поки знати не має.

Помітивши тінь невдоволення в очах полковника від Мартиного мовчання, отець Сава швидко заговорив:

– Вибачте, Мироне Карповичу, Марта в нас уже так вихована, що не наважується балакати з незнайомими людьми, сором’язлива трішки.

Полковник усміхнувся в вуса.

– То є похвально, дуже похвально, – захитав він головою, відпускаючи нарешті Мартину руку. – Сором’язливість та покірливість – то є найдорогоцінніші прикраси кожної дівчини. І я дуже радий, отче Саво, що ви спромоглися виховати сі чесноти у своїй доні.

Красногляд поважно хитнув головою.

– Так, Мироне Карповичу, ми з матінкою Вассою завжди виховували дітей наших у дусі євангельських заповідей та законів смирення.

І знов земля не запалась під тобою, ієрею Саво, коли вдруге збрехнув. Зроду Марта в тебе не була смиренною, та й не виховував ти її в заповідях євангельських, то лише в церкві ти вчив народ з Євангелії, а вдома було в тебе інше навчання, в якому царем і Богом був ти сам, і лише твоя, а не Божа воля мала виконуватись.

– Та годі вже, любі гості, годі, – співав Красногляд, підступаючи до столу. – Ви, певне, зголодніли з дороги, довгої та холодної, а я вас теревенями своїми тримаю. Прошу, щиро прошу до столу, та не погидуйте вже нашими скромними пригощаннями, скуштуйте святочних наїдків.

Полковник люб’язно всміхнувся.

– З дорогою душею, отче Саво.

Марія Карпівна, яка за весь цей час не промовила жодного слова, обережно сіла до столу, широкими полами сукні своєї зайнявши замалим не цілу лаву, змусивши Данила, котрий примостився скраєчку, мало не потонути в тому синьому оксамиті. Полковника всадовили на місце панотця Сави, сам Красногляд умостився праворуч, а Марту, удавши з себе любого родителя, впихнув по ліву руку від Ковальського. Потім блимнув красномовно на Вассу, й до світлиці потягнулась вервечка прислужників.

Посередині столу поставили багату кутю з відбірної пшениці, задобрену медом та горіхами, а навколо розставили обов’язкових дванадцять пісних страв, хоча отець Сава заради таких гостей не пожалкував і молодого вгодованого поросяти, та то вже на завтра, на розговіння. А поки на столі красували начинена пшоняною кашею та запечена щука, узвари, киселі, різноманітні пиріжки, пухкі гречані вареники з капустою та картоплею, борщ холодний з квасолею, і запивалося все це медом, добре звареним Уляною.

Підвелися. Отець Сава побожно перехрестився й забубонів поважно «Отче наш», прикривши чорні очі свої, в яких яскравим вогнем горіло вдоволення. Вдоволення тим, що Марта так уподобалась полковникові, справила на нього таке враження, бо на те й був він чоловік, щоб зрозуміти, що той пан геть втратив від неї розум, і сватання то вже є річ майже вирішена.

– Янгола за трапезою, – широко перехрестив він стіл з різдвяними наїдками й гепнувся на лаву.