Двоє над прірвою

Володя, мов наяву, і досі відчував між лопатками твердий доторк пістолета, а в серці — неприємний холодок. Добре, що Таня підстрахувала його і не розгубилася в небезпечній ситуації! Яка дівчина! Це ж уже вдруге за короткий час рятує його від загибелі! Така маленька, тендітна й ласкава, мов весняна кульбабка, — і така несподівано спритна й хоробра!

Він у темряві знайшов її руку і з почуттям потиснув.

— Дякую, люба… Ти ще раз виручила мене з біди… Поки й житиму — пам’ятатиму!

— Не будемо рахувати, хто скільки разів кого порятував. Це ж обов’язок кожного з нас. Хіба не так? — відповіла Таня.

— Безперечно, — погодився Володя.

— І не називай мене, будь ласка, любою… Ну яка я тобі люба? Ніну ти кохав — і вона для тебе була любою… Я не хотіла, — з легкою провиною в голосі промовила Таня і, якусь мить повагавшись, погладила його рукав. — Ти пробач, що я завдала тобі болю, нагадавши про неї… Я не хотіла цього… До речі, про Ніну ти так більше нічого і не дізнався? А раптом вона не загинула! Буває ж…

Володя заперечно похитав головою.

— Загинула… Я знаю напевне… Жердін казав. А він з висоти бачив, що вона не встигла вискочити з літака і згоріла разом з ним…

— Жердін? — здивувалася Таня. — Отже, він живий, і ти з ним зустрічався?

Природне запитання дівчини знову сколихнуло душу юнака, повернуло на три роки назад. Перед очима зринули знайомі лиця, постали картини пережитого — так яскраво, ніби все те було вчора…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Настрій був такий — хоч кулю в лоба. Ніночка загинула, а ми з Жердіним, якого поранили в ногу, коли він спускався на парашуті, вже другий день плетемося в колоні полонених. Я сяк-так перев’язав йому рану, і він, опираючись на моє плече, шкандибає по розгаслій осінній дорозі. Майбутнє здається темним, безнадійним. Кажуть, женуть нас до Хорола, в табір. А там?..

В одному селі приєдналася ще одна колона. В колоні є підвода для поранених. Я примостив на ній Жердіна, котрий зовсім уже не міг іти, і сам не відставав від неї, тримаючись за полудрабок.

Жердін вдячно потиснув мою руку.

— Тікай, Володю! — шепнув запеченими губами. — Як тільки трапиться нагода — тікай!

— А ти? — я подивився в його чорні змучені очі. — Як же я тебе покину? Тікатимемо разом…

Справді, без мене, хоч я сам вибивався Із сил, він не протягнув би й півдня. Його вже давно пристрілили б конвоїри, котрі без жалю добивали в дорозі хворих, поранених і тих, хто пристав.

Про нашу недавню неприязнь ми не згадували.

— Е-е, що про мене говорити… Ногу пече вогнем.

— Дійдемо — тебе покладуть у госпіталь, зроблять перев’язку… Вилікуєшся… А зараз як же я тебе кину?

В цю мить я помітив, як розплющив очі немолодий уже, зарослий чорною щетиною чоловік, що лежав на возі, і почав прислухатися до нашої розмови.

Наші погляди зустрілися.

— Куди ми їдемо, товаришу лейтенант? — спитав він. — Де ми?

— Як — де? В полоні…

— В полоні? У німців? — незнайомець був страшенно вражений, він спробував підвестися, щоб подивитися довкола, та, побачивши на узбіччі дороги цибатого німця-конвоїра, замовк.

— А в кого б іще? — я не приховав подиву. — Хіба це для вас новина?

До нас повернув голову їздовий — огрядний, теж немолодий капітан медичної служби, що правував кіньми.

— Іване Григоровичу, не хвилюйся, — сказав він. — Слава богу, що прийшов до тями…

Той, кого назвали Іваном Григоровичем, вигукнув:

— Капітан Ступак? І ти тут?.. Що зі мною — я поранений?

— Ні, товаришу Смольников, ти не поранений, — відповів капітан Ступак. — Але контужений і майже добу був без пам’яті…

— Майже добу! А де ж мої документи? Де мій…

Лікар зашипів:

— Ш-ш-ш!.. Все на моїй совісті: і твої “шпали”, і документи, і навіть те, що живий і їдеш на цій підводі… Все зберіг!

— Зрозуміло, — кивнув головою Смольников, помацавши свої петлиці. — А чому ж ти свою “шпалу” не зняв? І льотчики при своїх “кубарях”..

— У мене — зовсім інше: я лікар… А от льотчикам треба зняти хоча б емблеми.

— І не подумаю! Навіщо? — вигукнув я.

Лікар сумно усміхнувся.

— Скажи йому, Іване Григоровичу.

Той, кого лікар назвав Смольниковим і в кого власноручно зняв “шпали” з петлиць, пильно глянув на мене.

— Раджу тобі зняти, лейтенанте. І твоєму другові.

— Чому?

— Є людоїдський наказ Гітлера — знищувати комісарів, євреїв і радянських льотчиків. Видно, ви фашистам у повітрі добре насолили… Хочете жити — зніміть!

— Нізащо!

Смольников поклав свою руку на мою, притиснув до полудрабка. Ледь помітний усміх розпогодив його суворе обличчя.

— Розумію і поділяю твої почуття, лейтенанте… Але… зніміть!.. Скажу інакше: хочете боротись далі і перемагати — зніміть! Ви ще будете літати!.. А зараз — рятуйте життя!

Він притягнув мене до себе і, обережно повідгинавши “вусики”, зняв з петлиць пропелери й кубики. Лікар Ступак проробив цю операцію з Жердіним.

Надвечір привели нас до Хорола. Пройшов дощ, і похмура мовчазна колона прокотилася по брудному брукові центральної вулиці, поминула сірі принишклі будиночки і, піднявшись на гору, звернула праворуч, до старої цегельні.