Двоє над прірвою

Звідти долинув якийсь неясний гул — ніби шумів далекий морський прибій, а в цей шум впліталися людські голоси.

Що воно?

Виростала, наближалася висока заводська труба. Ось уже постали облуплені стіни печі, продірявлені дахи навісів, де колись сушився сирець. І разом з тим посилювався той гул.

Я ніяк не міг уторопати: що це за шум? Звідки він виходить? Чому від нього так тривожно стискається серце?

Біля воріт цегельні якесь замішання. Крики. Але ці крики не мають ніякого відношення до того гулу, що йде звідкись здалеку, ніби з-під землі. Тут кілька німецьких солдатів прикладами рушниць і замашними киями підганяють до воріт змучених, голодних і спраглих полонених.

— Давай!

— Швидше!

— Гальс мюль, дрекліхе швайне! Заткнись, брудна свиня!

Лікар Ступак перед Хоролом поступився мені місцем на возі, і з нього видно те, чого не бачать інші. Березові кийки падають на голови людей, мов білі блискавки.

Збоку стоїть красивий, випещений офіцер у чорному шкіряному пальті і високому кашкеті і незворушно дивиться, як солдати без ніякої на те потреби лупцюють усіх, хто потрапляє під руку.

Мені вже видно його досить вродливе обличчя — біле, довгасте, з виразними очима і міцно стуленими губами. Йому років сорок. На його чорних петлицях, що виглядають з-під пальта, зміяться дві сріблясті зигзагоподібні літери “СС” — есесівець.

Офіцер побачив нашу підводу і щось сказав вухатому капралові. Той підняв кийок, кинувся розштовхувати натовп.

— Куди преш, вилупку? — гаркнув на мене. — Хто дозволив? Ану завертай голоблі назад!

Я натягнув віжки. Розвернутися було ніяк — віз опинився в густому натовпі, що обтікав його з усіх боків.

Капрал рішуче простував назустріч. Полонені розступалися, даючи йому дорогу.

— Кого везеш?

— Поранених.

— Поранених? — у його голосі вчулося здивування. — Який ідіот направив їх сюди, замість того щоб пристрілити на місці?

— Оті ідіоти, — я кивнув на конвоїрів.

В ту ж мить важкий удар упав мені на плечі. Другий влучив по голові. Я схитнувся і гепнув з воза на землю. В очах замиготіли іскри, потекла кров. Поранені зчинили крик.

— Замовкніть, свині! — капрал бив не цілячись.

Крики посилились.

— Дурень!

— Мерзотник!

— Чума! Фашистська чума! — вигукнув голосно солдат із забинтованою головою.

Капрал вирячив очі. Слово “чума” чимось вразило його.

— Тшума? Вас іст дас — тшума?

Підбіг перекладач — пояснив. Німець побагровів.

— Свиня! Я уб’ю тебе!

Кийок зі свистом опустився на забинтовану голову немолодого вусатого солдата. Пов’язка злетіла, з рани хлинула кров. Смертельна блідість покрила обличчя нещасного.

— Чума! Будь ти проклятий! — прохрипів той.

Поранені зчинили ще дужчий крик.

— Замовкніть, брудні свині! — лайнувся Чума, а потім наказав солдатам: — Перекидайте воза!

Він сам перший ухопився за полудрабок, підважив плечем. Йому допомогли міцні солдатські руки.

Віз поволі піднявся і з гуркотом перекинувся. З нього зі стогоном і прокльонами покотилися на землю поранені.

— Затягніть цих свиней у табір! А підводу заберіть — вона знадобиться!

Я кинувся до Жердіна, звів на ноги. Лікар Ступак підтримував Смольникова.

— Швидше! Швидше! — ззаду стусонули прикладом.

Жердін обіперся мені на плече. У тісняві, шкандибаючи, поминули ворота, широкий двір і опинилися перед другими дротяними ворітьми, розчиненими навстіж.

Я здригнувся — мені сталю моторошно. Нас заганяли у величезне, з високими прямовисними стінами глинище. Там вирував багатотисячний натовп, що безперервно ворушився, мов мурашник. Над ним угору, до сірого низького осіннього неба здіймався глухий, протяжний, якийсь болісно-тривожний людський крик: “А-а-а!..”

Так от звідки той незрозумілий гул!

Здалеку здавалося, що виходив з-під землі. Так воно й було: гул виривався з глибокого кар’єру і, мов шум морського прибою, линув удалину. Той гул сплітався з вигуків, викриків, з розмов багатьох тисяч людей, кинутих у цю страшну яму, за колючий дріт.

Потік новоприбулих заніс нас на середину глинища, де починався пологий схил до яру. Я вибрав на горбочку суху вільну місцину, і ми сіли. Біля нас примостилися Ступак і Смольников.

Жердін стогнав, просив пити. У нього піднялася температура, нестерпно боліла рана.

Посудини у нас не було. Та й де набрати води?

Однак я швидко помітив, як полонені п’ють просто з калюж, що виблискували в глині. Одні лягали животом на землю і припадали сухими, запеченими губами до каламутних озеречок. Інші зачерпували воду пілотками або пригорщами…

— Зачекай, я зараз, — і, знявши з голови пілотку, попростував до калюжі.

Коли через якийсь час повернувся, то побачив, що лікар Ступак забинтовує Жердіну ногу.

— Ну що, лікарю?

Той скрушно похитав головою і не сказав нічого.

Я дав Жердіну попити, і він, трохи заспокоївшись, затих.

Підкрався вечір. У глинищі зразу посутеніло, війнуло холодом. Я прикрив пораненого шинелею, сам сів поряд. Навколо снувало, хвилювалося багатотисячне людське море. На нас ніхто не звертав уваги. Кожен заклопотаний власним лихом, хоча, коли подумати, воно тут в усіх було спільне.