Джералдова гра

Тонкі лінії напруження в кутиках заплющених очей і дві помітніші риски під бровами почали розгладжуватися. Вона відчула, як поринає в дрімоту. Джессі відпустила себе в бік цього притулку від турботи про себе з відчуттями полегшення й вдячності. Коли вітер подув цього разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання дверей — ще віддаленішим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.

Дихання, що поглиблювалося й сповільнювалося, поки Джессі засинала, раптом спинилося. Очі розчахнулися. Єдиною емоцією, яку вона усвідомлювала в ту першу мить дезорієнтації після відриву від сну, була якась бентежна досада: їй майже вдалося, їтить, а тоді ті срані двері…

А що ті срані двері? Що з ними?

Ті срані двері не завершили свій звичний подвійний грюкіт, ось що з ними. Так, наче ця думка їх матеріалізувала, Джессі тепер почула чітке клацання собачих кігтів на підлозі в сінях. Через незамкнені двері собака зайшов досередини. Він у будинку.

Реакція була миттєва й недвозначна.

— Геть! — закричала Джессі, не беручи до уваги, що перенапружений голос зазвучав хрипом туманного ­горна. — Геть з мого дому, уйобку! Чуєш? ГЕТЬ З МОГО ­ДОМУ!

Вона замовкла, швидко дихаючи, блимаючи очима. Шкіра була ніби прошита мідним дротом з невеликим електричним зарядом, верхні два-три шари гули й вкривалися сиротами. Джессі відчувала ніби збоку, що волосинки на загривку стоять, наче голки дикобраза. Думку про сон як корова язиком злизала.

Спершу вона почула заскочене дряпання собачих кігтів на першому поверсі… і нічого. «Я, певно, відлякала його. Мабуть, він чкурнув геть за двері. Ну, він же має боятися людей і будинків, це ж дворняга».

«Ой дівулю, не знаю, — промовив голос Рут. Він звучав нехарактерно непевно. — Його тіні на доріжці я не бачу».

«Звісно, не бачиш. Він же, напевно, обійшов будинок і побіг у ліс. Або до озера пішов. Злякався до смерті й погнав як навіжений. Це ж логічно?»

Голос Рут не відповів. Як і голос Господиньки, хоча в такий момент Джессі була б рада будь-якому з них.

— Я відлякала його, — сказала вона. — Я впевнена.

Але все одно Джессі лежала й дослухалася якомога уважніше, не чула нічого, окрім шурхання й стукання крові у вухах. Принаймні поки що.

6

Вона його не відлякала.

Собака боявся людей і будинків, тут Джессі не помилилася, проте вона недооцінила безнадійний стан тварини. Його попередня кличка — Принц — тепер здавалася мерзенною іронією. За свій довгий голодний обхід озера Кашвакамак цієї осені він уже стрічав незліченну кількість сміттєвих баків, таких самих, як берлінґеймівський, тому швидко відмахнувся від запаху салямі, сиру й оливкової олії, що долинав конкретно з цього. Аромат дарував танталові муки, але гіркий досвід навчив колишнього Принца, що його джерело — за межами досяжності.

Проте тут були й інші запахи. Собака зачував їх щоразу, як вітер пиняво прочиняв задні двері. Ці запахи були слабші, ніж ті, з коробки, і їхнє джерело ховалося всередині будинку, але вони були надто приємні, щоб ігнорувати. Собака знав, що його, найпевніше, проженуть крикливі господарі, які кидаються різним і б’ються дивними твердими ногами, але запах був сильніший за страх. Перебороти жахливий голод могла єдина річ, але собака поки не відав про вогнепальну зброю. Це змінилося б, якби він дожив до сезону полювання на оленів, але до нього ще два тижні, і крикливі господарі з твердими болючими ногами — найгірше, що він міг собі поки уявити.

Пес прослизнув через двері, коли їх прочинив вітер, і подибав у сіни… але недалеко. Він був готовий похапцем ударити відбій, тільки-но з’явиться якась загроза.

Вуха говорили йому, що тут мешкає сука-господар і вона чудово знає про присутність пса, бо накричала на нього, але в підвищеному голосі суки-господаря дворняга почув не гнів, а страх. Після першого лякливого смикання назад собака лишився на місці. Він чекав, що господар приєднається до криків суки-господаря або навіть прибіжить, але коли цього не сталося, пес витягнув шию, обнюхуючи сперте повітря будинку.

Спочатку він повернув праворуч, у бік кухні. Клубки запаху, рознесені грюкливими дверима, долинали саме з цього боку. Запахи були сухі, але приємні: арахісове масло, крекери «Рай-Крісп», родзинки, пластівці (дух останніх долинав із пачки зі «Спешл Кей» в одній із шафок — внизу коробки голодна миша прогризла дірку).

Собака ступив у той бік, тоді обернув голову, щоб пересвідчитися, що на нього не чигає господар. Найчастіше господарі кричать, але бувають також і хитрими. У коридорі, що вів ліворуч, не було нікого, проте собака відчув набагато сильніший дух, від якого шлунок скрутило жахливим пожаданням.