Джералдова гра

На шкірі зап’ястків, де втиснулася сталь, — під під­вищенням великого пальця, на тильному боці долоні та понад тонким блакитним мереживом вен нижче — за­лишилися глибокі білі рівчаки. Зап’ястки й далі болюче пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники ­долонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі стовпців узголів’я.

— Ох, бляха-муха, — промовила вона тремтячим нерівним голосом. — Ну й ситуйовина.

Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справді?

«Це неважливо, — подумала Джессі, піднімаючи очі на мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. — Це не відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потягти сильніше, те, що сталося з лівим зап’ястком Медді, буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі. Єдине, що зміниться, — це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних зап’ястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але в результаті я все одно добряче виїбана».

Добре. Які ще є варіанти?

«Жодних», — хирявим тоном промовила Господинька Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози від повної істерики.

Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший голос — голос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут плаває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.

«Що ж, тоді давай, — подумала вона. — Що робитимеш із наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»

«У кожній парі по два наручники, — несміливо озвався той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. — Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не подіяло… а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»

Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголів’я зі стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «королевине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче»[20]. Воно мало якесь хвацьке ім’я — мабуть, «придворно-блазнівське» чи «старшо-фрейлінське», — проте з віком Джессі ставало дедалі важче пам’ятати такі речі. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опинилася, було ідеального розміру для траху, але трішки замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.

Для неї з Джералдом це не було недоліком, оскільки протягом останніх п’яти років що тут, що в будинку в Портленді вони спали в окремих кімнатах. Це Джессі так вирішила, не він. Її втомив Джералдів храп, який щороку потроху гіршав. У рідкісних випадках, коли в них тут ночували гості, вони з Джералдом спали разом — незручно — у цій кімнаті, проте здебільшого в цьому ліжку вони лише займалися сексом. І його храп був не першою причиною, чому Джессі вирішила перейти на окреме ложе. Ця причина була найдипломатичнішою. Справжня ж стосувалася нюху. Джессі спершу незлюбила, а згодом і зовсім згидилася від аромату нічного поту свого чоловіка. Навіть якщо він приймав душ одразу перед тим, як залізти в ліжко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже о другій ночі.

До цього року шаблон поведінки був такий: дедалі формальніший секс, за ним — період дрімоти (що насправді був її улюбленою частиною всього цього), після чого Джералд приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня відбулися зміни. Шарфи й наручники — особливо останнє — виснажували Джералда так, як не виснажував простий місіонерський секс, і він часто глибоко засинав поруч із нею, плече до плеча. Джессі це не турбувало. Більшість із цих оказій траплялися вдень, а тоді Джералд пахнув звичайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тоді він і не сильно хропів, якщо подумати.

«Але всі ті акти — денні перепихони з шарфами й наручниками — були в домі в Портленді, — подумала Джессі. — Тут ми проводили більшу частину липня й трішки серпня, а коли й траплявся в нас тут секс — нечасто, але бувало, — то це була стара добра коїтальна трапеза, проста, як картопляне пюре з тушкованим м’ясом: Тарзан зверху, Джейн знизу. До сьогодні ми ніколи не грали в гру тут. Цікаво, чому так?»

Мабуть, через вікна, що були надто високі й надто дивної форми для штор. Їм так і не дійшли руки замінити прозоре скло на дзеркальне, хоча Джералд постійно торочив про це, аж доки не… ну…

«Аж до сьогодні, — завершила Господинька, і Джессі була вдячна їй за тактовність. — Маєш рацію, мабуть, то саме через вікна, принаймні здебільшого. Йому б не хотілося, щоб Фред Лаґлан чи Джеймі Брукс мимохідь заїхали до нього запитати, чи не хоче Джералд закатати з дев’ять лунок, і побачили, як він шпекає місіс Берлінґейм, чомусь прикуту до стовпчиків ліжка парою “кріґів”. Чутка про такі речі розійшлася б, мабуть, швидко. Думаю, Фред і Джеймі — хлопці хороші…»