Джералдова гра

Цього разу в темряві за повіками Джессі уявила не власне тіло, а всю цю спальню. Звісно, сама Джессі — головна окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще без хвостика сорок, досі порівняно струнка зі зростом п’ять і сім та вагою сто двадцять п’ять фунтів, сірі очі, каштаново-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала пробиватися п’ять років тому, глянцевою фарбою і була певна, що Джералд цього не помітив). Джессі Мейгут Берлінґейм, яка втрапила в цю халепу, так і не розуміючи до кінця, як і чому. Джессі Мейгут Берлінґейм, тепер, очевидно, вдова Джералда, досі мати нікого, ще й прикута до цього довбаного ліжка двома парами поліційних кайданок.

Джессі змусила уяву наблизити останній образ. Між заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.

Загалом чотири наручники, розділені попарно шістьма дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукаві, у кожного на стопорній планці вибито Ч-17 — серійний номер, припустила Джессі. Вона пригадала, як Джералд, ще коли гра була якоюсь новизною, розповідав, що в кожного наручника є зубчастий натяжний механізм, завдяки якому їхній розмір можна регулювати. Також можна скоротити ланцюги, щоб зап’ястки в’язня були болюче зведені докупи, але Джералд дав їй максимальну довжину ланцюга.

«А чому би, блядь, і ні, — подумала тепер Джессі. — Зрештою, це ж лише гра… правда, Джералде?» Проте тепер їй згадалося одне з попередніх запитань, і вона знову замислилася, чи для Джералда то справді була просто гра.

«Що таке жінка? — з глибокої темряви всередині неї прошепотів інший голос — голос НЛО. — Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Іди геть, — подумала Джессі. — Іди геть, з тебе нема толку».

Але голос НЛО наказу не підкорився. «Навіщо жінці і рот, і пизда? — запитав він натомість. — Щоб сцяти й стогнати одночасно. Ще якісь запитання, маленька леді?»

Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу відповідей, інших запитань у неї не було. Джессі прокрутила руки всередині кайданок. Тонка шкіра на зап’ястках потерлася об сталь, від чого Джессі скривилася, але біль був незначний, і рука обернулася досить легко. Джералд, може, і думає, що єдина суть життя жінки — непотрібним шматком м’яса теліпатися навколо пизди, але він не затягнув наручників настільки, щоб було боляче. Звісно, на таке Джессі й раніше не погодилася б (чи принаймні так вона себе переконує, а жодному з внутрішніх голосів бракує зухвальства суперечити). І все одно браслети надто тісні, щоб із них вибратися.

Та чи справді?

Задля експерименту Джессі смикнула рукою. Наручник поповз угору зап’ястком, а тоді сталь міцно вперлася в місце стику кістки і хряща, де зап’ястки заплутаним чудернацьким чином єднаються з долонями.

Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістка — назву Джессі не пригадувала, зате пам’ятала, як Медді гордо показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розірване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді називають задницю. Вони сміялися, більше від неспо­діванки, ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена, потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.

«Тильне сухожилля, — подумала Джессі, свідомо тягнучи сильніше, попри дедалі сильніший біль. — Тильне сухожилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать, нехай потім якийсь лікар переймається».

Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трішки — чверті дюйма мало б вистачити, а половини й поготів, — вона дістала б наймасивніші виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичнішою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У великих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.

Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гримасі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнулися м’язи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносовому жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик і обли­зала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.

Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього спричинилося просте усвідомлення, що вона вже максимально витягнула м’язи і це не посунуло наручники ані на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпотіла й згасла.

«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»

— Ні, — промовила Джессі, так і не розплющуючи очей. — Я тягнула так сильно, як могла. Правда.

Але той інший голос залишився, радше коротким проблиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком питання в коміксі.