Джералдова гра

Жорстоко, так, але Джессі могла б і вчинити щось зо­всім невиправдане, могла б переповісти Джералдові образ, що спалахнув у неї перед очима, коли вона зиркнула на фотографію спортивного автомобіля в глянцевій брошурі, яку він їй вручив. У ту частку секунди вона побачила тлустого хлопчака з рожевим обличчям і вдовиним мисом, що застряг в автомобільній камері, яку приніс із собою до старої ковбані.

Джералд вихопив брошуру з її рук і подався геть, не зронивши й слова. Відтоді питання «порше» більше не порушувалося… проте вона часто бачила його в Джералдовому погляді під назвою «ми невдоволені».

Зараз Джессі бачила ще промовистішу версію того погляду.

— Ти ще тоді сказала: «Звучить цікаво». Саме такими словами. «Звучить цікаво».

Чи дійсно вона так сказала? Мабуть, так. Але то була помилка. Маленький ляпсус, просто трішки підсковзнулася на банановій шкірці. Звісно. Але як сказати таке своєму чоловікові, коли він відкопилив нижню губу, ніби малятко Г’юї[9], що вже приготувалося до істерики?

Джессі не знала, тож опустила очі… і побачила те, що їй зовсім не сподобалося. Джералдів маленький друг не поник навіть трішки. Очевидно, не почув про зміну планів.

— Джералде, я просто не…

— …не маєш настрою? Оце так пасаж. Я спеціально на цілий день звільнився. А якщо ми тут лишимося на ніч, то і завтрашній ранок доведеться розчистити. — Він якусь мить міркував про це, після чого повторив: — Ти казала: «Звучить цікаво».

Вона почала розгортати свої виправдання, ніби старі й затерті карти в покері («Так, але зараз у мене болить голова. Так, але зараз у мене ті гадські передменструальні болі. Так, але я жінка, тому маю право передумати. Так, але тепер, коли ми тут, у цій безлюдній відстороні, ти мене лякаєш, ти мене перелякав, о превеликий, прекрасний варваре мій»), побрехеньки, що йому підгодовували або хибні уявлення, або его (часто це взаємозамінні речі), та не встигла Джессі вибрати карту, хоч якусь, озвався той новий голос. Це вперше він заговорив з її вуст, і Джессі захоплено відзначила, що в повітрі він звучить точнісінько так само, як і в неї в голові: сильно, сухо, рішуче, впевнено.

А ще він був незвично знайомим.

— Ти маєш рацію. Мабуть, я справді так сказала, але я мала на увазі, що цікаво тікати за місто з тобою так, як колись, до того як ти став серйозним босом, як інші типи А[10]. Я подумала, що було б непогано, якби ми трохи пововтузилися, тоді посиділи на терасі й насолоджувалися тишею. Може, пограли б трохи в скрабл, коли сонце зайде. То як, Джералде, це моє правопорушення дає підстави для судового переслідування? Як думаєш? Скажи, бо я дуже хочу знати.

— Але ти сказала…

За останні п’ять хвилин вона різними словами пояснила йому, що хоче звільнитися від цих сраних наручників, а він досі її не відпустив. Нетерплячка переросла в лють.

— Господи, Джералде, мені це перестало бути цікаво майже одразу, як ми почали, і якби ти не був дурним як пень, то зрозумів би це!

— Цей язик твій. Мудрагельний саркастичний язик. Іноді мене так дратує…

— Джералде, коли ти на чомусь зациклюєшся, солодким і приємним голоском до тебе не достукаєшся. Це я винна?

— Я не люблю, коли ти така, Джессі. Взагалі не люблю, коли ти така.

Справи мінялися, з поганих ставали гіршими, а тепер просто жахливими, а найстрашніше те, з якою швидкістю це відбувається. Раптом Джессі відчула сильну втому, і їй згадався рядок зі старої пісні Пола Саймона: «Не потрібна ця скажена любов». У яблучко, Поле. Ти, може, і коротун, але хоч не дурний.

— Знаю, що не любиш. І це нормально, але зараз питання в цих наручниках, а не в тому, наскільки тобі подобається чи не подобається, коли я тобі кажу, що передумала стосовно чогось. Я хочу зняти ці кайданки. Ти мене чуєш?

Ні, сяйнула їй страшна думка. Він не чує. Джералд відстає від неї на крок.

— Ти ж просто така, бляха, непослідовна, така, бляха, саркастична. Я люблю тебе, Джесс, але просто ненавиджу це твоє кляте єхидство. Завжди ненавидів.

Він протер лівою долонею надутий пуп’янок рота й сумно подивився на неї — бідний, обманутий Джералд, нав’ю­чений жінкою, яка потягла його сюди, в лісову первісність, і зреклася своїх сексуальних зобов’язань. Бідний обманутий Джералд, який досі навіть пальцем не ворухнув, щоб узяти ключі з комода біля дверей у ванну.

На зміну ніяковості прийшло інше — це відчуття кралося в неї за спиною, якщо можна так сказати. Ніяковість перетворилася на суміш люті і страху, яку Джессі відчувала в житті лише раз. Коли їй було близько дванадцяти років, її брат Вілл зробив їй нижній ляпанець на вечірці з нагоди дня народження. Це побачили всі подруги, і вони сміялися. «Ги-ги-ги, дюже шмішно, синьйоре, думаю я». Їй, проте, не було смішно зовсім.