Джералдова гра

Ніби у відповідь на це запитання у голові в неї виникла жахлива картинка. Джессі побачила себе, яка дає свідчення в суді в шлюборозлучних справах. Вона не знала, чи в Мейні ще є такі суди, проте це ніяк не затьмарювало образу. Вона побачила, що одягнута в костюм консервативно-рожевого кольору від Донни Каран, а під костюмом — персикова блузка. Коліна й щиколотки — строго близько зведені. На колінах — біла сумочка-клатч. Джессі побачила, як відповідає судді, схожому на небіжчика Гаррі Різонера[11], мовляв, так, вона справді супроводила Джералда до їхнього літнього будиночка з власної волі, так, також із власної волі дозволила йому прикувати себе до ліжка двома парами наручників «Кріґ», і так, як на те пішло, вони вже грали в такі ігри раніше, хоча в будиночку на озері — ніколи.

Так, ваша честь. Так.

Так, так, так.

Поки Джералд продовжував розводити їй ноги, Джессі почула, як сама відповідає судді, схожому на Гаррі Різонера, про те, як вони почали з шовкових шарфів, і про те, як вона дозволила грі тривати, від шарфів до мотузок, а згодом і кайданок, хоча це її швидко втомило. Фактично остогидло. Остогидло настільки, що Джессі дозволила Джералдові відвезти її за шістдесят три милі з Портленда до озера Кашвакамак у будній день у жовтні. Настільки опротивіло, що вона знову дозволила йому прикувати себе, наче пса. Настільки воно набридло, що на ній були лише нейлонові трусики, такі просвітчасті, що крізь них можна читати рекламну рубрику «Нью-Йорк Таймс». Суддя в усе це повірить і глибоко їй співчуватиме. Звісно ж. А хто б не співчував? Джессі бачила, як стоїть на місці для свідчень і говорить: «Отже, я лежала на ліжку, прикута до нього, на мені не було нічого, крім трусиків від “Вікторія Сікрет”, і я усміхалась, але в останню хвилину передумала, і Джералд знав про це, тому це зґвалтування».

Так, сер, саме так воно й буде. Мамою клянуся.

Розвіявши цю жахливу фантазію, Джессі побачила, що Джералд смикає її за труси. Він стояв на колінах у неї між ногами, обличчя таке вчене, що виникала спокуса подумати, ніби він планує складати кваліфікаційний іспит на звання адвоката, а не взяти свою неохочу дружину. По підборіддю з середини товстої нижньої губи збігав ручай білої слини.

«Дозволь йому, Джессі. Нехай спустить своє молочко. Це через те, що в яйцях, він сходить з розуму, сама знаєш, лише тому. Вони всі від цього дуріють. Коли він позбудеться цього, зможеш знову з ним поговорити. Зможеш розібратися з ним. Тому не влаштовуй бучу… просто полеж собі й дочекайся, доки він вижене біса».

Гарна порада, і, мабуть, вона дотрималася б її, якби не присутність чогось нового всередині. Ця безіменна новоприбула, очевидно, вважала, що звичне джерело порад Джессі — голос, який вона з роками звикла називати Господинька Берлінґейм, — насправді сцикуха найвищої проби. Джессі ще могла дати речам іти своєю чергою, проте одночасно сталися дві події. По-перше, вона усвідомила, що, хоч руки й прикуті до ліжка, ноги вільні. Тільки-но вона це зрозуміла, цівка слини звисла Джералдові з підборіддя. Вона якусь мить там повисіла, видовжуючись, а тоді впала Джессі на живіт, одразу над пупком. Щось у цьому від­чутті було знайоме, і її охопило жахливої сили дежавю. Кімната навколо ніби потемніла, наче всі вікна, включно зі стельовим, замінили на панелі тонованого скла.

«Це його кінча, — подумала вона, хоча й чудово знала, що це не так. — Це його блядська кінча».

Реакція Джессі була націлена не стільки на Джералда, скільки на те мерзенне відчуття, що переливалося з глибини розуму. Цілком буквально вона діяла не роздумуючи, а просто брикнула з інстинктивною панічною огидою жінки, яка усвідомлює: те, що тріпоче, заплутавшись у неї в волоссі, — це кажан.

Вона смикнула ноги до себе, ледь не вціливши правим коліном у його підборіддя, а тоді вистрелила босими ступнями, наче поршнями. Підошва й підйом правої стопи глибоко врізалися йому у випин живота. П’ята лівої вдубасила по твердому кореню пеніса та яєчках, що звисали, наче бліді стиглі фрукти.

Джералд хитнувся назад, дупа опустилася на грубі безволосі литки. Він закинув голову назад, обличчям до стельового вікна й білої стелі, що світилася сонячними зайчиками, і високо й хрипко закричав. Водночас на озері знову скрикнула гагара, ніби диявольськи заперечуючи. Джессі все це прозвучало, мов одна людина в парі спів­чуває іншій.

Джералдові очі вже не були звужені, та й не світилися також. Вони були широко розплющені, блакитні, як сьогоднішнє бездоганне небо (думка про те, щоб побачити те небо над по-осінньому порожнім озером, стала вирішальним чинником, коли Джералд потелефонував з офісу й сказав, що відклав справи і чи не хотіла б вона з’їздити в їхній літній будинок принаймні на день, а можливо, лишитися на ніч), і світилася в них лише зболена лють, на яку Джессі було важко дивитися. Обабіч шиї випиналися шворки сухо­жиль. Джессі подумала: «Я їх не бачила ще з того дощового літа, коли він покінчив із садівництвом і вибрав собі натомість інше хобі — “Джей Дабл’ю Дент”[12]».