Джералдова гра

Його крик почав слабшати. Здавалося, ніби хтось із дистанційним пультом від Джералда збавляє звук. Звісно, це не так, бо він кричав якось немислимо довго, секунд тридцять, і вже став видихуватися. «Я, мабуть, добряче йому вмастила», — подумала Джессі. Червоні крапочки на щоках і прокіс на лобі набирали фіолетової барви.

«Так! — злякано заголосила Господинька. — Ти справді дуже сильно його вдарила!»

«Ага, нормально так зацідила, правда?» — вдоволено відзначив новий голос.

«Ти вдарила свого чоловіка по яйцях! — закричала Господинька. — Заради Бога, яке ти маєш право так робити? Яке ти маєш право навіть жартувати про це?»

Джессі знала відповідь на це запитання або думала, що знає: вона так вчинила тому, що чоловік збирався зґвалтувати її, а пізніше списати це на неправильно відчитаний сигнал між двома гармонійними одруженими людьми, що бавилися в невинну секс-гру. «То все через гру, — стенаючи плечима, сказав би він. — Це все гра винна, а не я. Джесс, можемо більше не грати, якщо не хочеш». Знаючи, звісно, що жодна його пропозиція більше ніколи не змусить її запхати руки в кайданки. Ні, останній раз виявився вирішальним. Джералд це знав і вирішив скористатися на повну.

Чорна річ, присутність якої в кімнаті відчувала Джессі, вирвалася з-під контролю, як вона й боялася. Джералд ще начебто кричав, хоча з його зморщеного зболеного рота не долинало жодних звуків (принаймні вона не чула). Його обличчя настільки переповнилося кров’ю, що подекуди здавалося чорним. Джессі бачила його яремну вену (а можливо, сонну артерію, якщо це важливо в такі моменти), яка шалено пульсувала під акуратно виголеною шкірою на горлі. Яка б судина то не була, здавалося, вона от-от вибухне, і Джессі вколов страх.

— Джералде? — голос звучав слабко й непевно, ніби в дів­чинки, яка розбила щось цінне на дні народження подруги. — Джералде, з тобою все добре?

Звісно, дурне запитання, неймовірно дурне, але його поставити було набагато простіше, ніж ті, що вже роїлися в голові: «Джералде, тобі погано? Джералде, ти не вмираєш?»

«Звісно ж, не вмирає, — нервово пробурмотіла Господинька. — Так, ти його вдарила, справді дуже сильно, і тобі має бути соромно, але він не помре. Ніхто тут не помре».

Зморщений і випнутий рот продовжував безгучно тремтіти, але на запитання він не відповів. Одна долоня була притиснута до живота, інша прикривала уражені тестикули. Потім обидві долоні повільно піднялися й зупинилися одразу над лівим соском. Вони осіли там, наче парочка пухленьких рожевих пташок, що надто втомилися й не можуть летіти далі. Джессі помітила, як на круглому животі її чоловіка проступають обриси босої ступні — її босої ступні. На тлі рожевої шкіри цей знак яскраво вирізнявся і обвинувачував.

Джералд видихав, принаймні намагався видихнути, обдаючи її стійким чадом, що відгонив гнилою цибулею. «Це додаткове дихання, — подумала вона. — Останні десять відсотків легень відведено для додаткового дихання, здається, так у школі на біології говорили? Так, здається. Додаткове дихання, легендарний останній вдих потопельників і задушених. Як тільки ти його видихаєш, то або непритомнієш, або…»

— Джералде! — скрикнула вона різким, сварливим голосом. — Джералде, дихай!

Його очі вибалушилися, ніби дві скляні блакитні кульки, що застрягли в грудці пластиліну, і він спромігся на малесенький ковток повітря. Завдяки цьому Джералд промовив їй останнє слово, цей чоловік, який, іноді здавалося, цілком зітканий зі слів.

— …серце…

Оце й усе.

— Джералде! — Тепер до злості в голосі додався шок, і Джессі кричала, наче стара діва на посаді шкільної вчительки, яка вхопила фліртуна з другого класу, що задер їй спідницю, демонструючи хлопцям зайчиків на трусах. — Джералде, перестань корчити придурка й дихай, бляха-муха!

Джералд не дихав. Натомість його очі закотилися, відкриваючи жовтуваті білки. Язик зі звуком пердіння вибився з рота. Зі здутого пеніса дугою вилетів струмінь каламутної оранжевуватої сечі, і її коліна й стегна обдало гарячково теплими краплями. Джессі довго й пронизливо закричала. Цього разу вона свідомо не відзначила, як смикає за кайданки, як із їх допомогою намагається відтягнутися назад, наскільки це можливо, химерно скручуючи під собою ноги.

— Припини, Джералде! Припини, доки не впав з лі…

Пізно. Навіть якщо він досі чув її, у чому раціональна частина розуму сумнівалася, стало вже запізно. Він вигнувся назад, дугою вихиляючи верхню частину тіла за край ліжка, а тоді справу на себе взяла сила тяжіння, і Джералд Берлінґейм, з яким Джессі якось у ліжку їла ванільно-апельсинове морозиво, повалився назад, колінами вгору й головою вниз, ніби малий незграба, що намагається вразити друзів під час вільного плавання в басейні Християнської організації для молоді. Від звуку, з яким його череп зіткнувся з твердою деревиною підлоги, Джессі знову скрикнула. Пролунало так, наче об край кам’яної миски розбили величезне яйце. Вона б усе віддала, тільки б не чути цього.