Джералдова гра

Реальні страждання починались із судом і м’язових спазмів. Джессі з неохотою визнавала, що біль, який поки спіткав її, навіть коняка Чарлі, що паралічем припинила той її перший панічний напад, — це лише квіточки порівняно з тим, що чекає її далі. Подальші спазми мучитимуть її руки, діафрагму й живіт, повільно ставатимуть сильнішими, частішими, об’ємнішими. Закляклість зреш­тою почне проникати в кінцівки, хоч би як Джессі не працювала над тим, щоб підтримувати кровообіг, але ця закляклість нічого не полегшить — на той час вона майже точно страждатиме від немилосердних судом у грудях і животі. Цвяхів у долонях і стопах Джессі нема, а ще вона лежить, а не висить на хресті на узбіччі, наче переможений гладіатор у «Спартаку», але ці відмінності можуть лише продовжувати її страждання.

«І що ти робитимеш зараз, коли біль тебе ще так сильно не турбує й ти здатна мислити?»

— Усе, що зможу, — прохарчала Джессі, — тому, може, ти просто заткнешся й даси мені хвилинку подумати?

«Прапор тобі в руки й сокиру в спину».

Вона почне з найочевиднішого рішення і працюватиме далі, відштовхуючись від нього… якщо доведеться. А яке рішення найочевидніше? Звісно ж, ключі. Вони досі лежать на комоді, де Джералд їх залишив. Два ключі, точнісінько ідентичні. Джералд, який бував настільки банальним, що іноді аж милим, часто називав їх Основним і Запасним (Джессі чітко чула ті великі літери в чолові­ковому голосі).

Припустімо суто теоретично, що їй якось вдасться посунути ліжко через кімнату до комода. Чи зможе вона реально дістати ті ключі й скористатися ними? Джессі неохоче усвідомила, що це два запитання, а не одне. Вона припускала, що могла б узяти ключі зубами, але що далі? Вона все одно не зможе дістати ключем замок. Досвід зі склянкою води показував, що певна відстань усе одно буде, як би сильно вона не тяглася.

Окей. Забудь про ключі. Спускайся на наступний щабель драбини ймовірності. Що це може бути?

Джессі безрезультатно розмірковувала над цим майже п’ять хвилин, крутячи думку в голові, наче кубик Рубіка, і смикаючи руками вгору-вниз. У певну мить міркувань очі перескочили до телефона на невисокому столі під східним вікном. Раніше вона відкинула цей апарат, перевівши його в інший всесвіт, але, можливо, надто поспішила з цим. Стіл же, зрештою, ближче, ніж комод, а телефон набагато більший, ніж ключ від наручників.

Якщо їй вдасться посунути ліжко до телефонного столика, то чи не зможе вона ногою підняти слухавку з пристрою? А якщо так, то, можливо, вдасться також великим пальцем ноги натиснути внизу, між «*» і «#», кнопку «Оператор». Наче якась божевільна сцена з водевілю, але…

«Натисни кнопку, зачекай, а тоді щосили кричи».

Так, а десь за пів години з Норвея прикотить великий блакитний фургон «Медку» або великий помаранчевий автомобіль з написом «Служба порятунку округу Касл» і повезе її туди, де безпечно. Божевільна ідея, безумовно, але не бiльш божевільна, ніж зробити соломинку з рекламної картки для передплати. Божевілля це чи ні, а спрацювати може — у цьому й суть. Тут точно більший потен­ціал, ніж через усю кімнату сунути ліжко, а тоді загадуватися, як запхати ключ у замок наручників. З цією ідеєю, однак, є велика проблема: їй треба якось посунути ліжко праворуч, а це починання нелегке. Джессі прикинула, що з махагонієвим узголів’ям і ніжками ліжко мало б важити як мінімум триста фунтів[58], і це ще може бути досить скромний підрахунок.

«Мала, але ти можеш принаймні спробувати, і тебе може чекати велика несподіванка: підлогу після Дня праці вже полірували, не забувай. Якщо бродячий пес із випнутими ребрами може тягати по ній твого чоловіка, то, може, і ти зможеш посунути це ліжко. Від спроби тобі ж нічого втрачати, правда?»

Хороше зауваження.

Джессі перенесла ноги на лівий бік ліжка, паралельно терпляче пересовуючи плечі й спину праворуч. Коли таким робом вона вигнулася максимально, наскільки могла, Джессі нахилилася на ліве стегно. Стопа зайшла за край ліжка… і раптом ноги й торс не просто рухалися, а зсувалися ліворуч, ніби лавина. Лівий бік перекособочило жахливим спазмом, і тіло витяглося так, як у жодному разі не мало б, навіть у найкращих умовах. Відчуття були такі, наче хтось швидко й різко шкрябнув її розпеченою кочергою.

Короткий ланцюг між правими наручниками смикнувся й напнувся, і на мить події з лівого боку померкли на тлі свіжого болю, що запульсував у правій руці та плечі. Боліло так, наче їй намагалися зовсім відкрутити руку. «Тепер я знаю, як почувається ніжка індички», — поду­мала Джессі.

Ліва п’ята гупнула на підлогу, права зависла на висоті три дюйми. Тіло неприродно викрутилося ліворуч, а правиця висіла напружено закинута назад, ніби завмерла в помаху. Тугий ланцюг бездушно блищав понад гумовим рукавом під променями світанкового сонця.