Джералдова гра

Джессі пам’ятала млосне полегшення, коли почула ті слова. Те, що він сказав, було не таке важливе, як тон, яким він це сказав. Раніше Джессі чувала цей тон досить часто і знала: мама скаженіє від того, що Джессі може викликати в Тома такі інтонації набагато частіше, ніж сама Саллі. «Я передумав, — говорив цей тон. — Я йду проти своєї логіки, але таки змінюю свою думку. Переходжу на твій бік».

— Не розповім, — погодилася вона. Голос тремтів, і їй доводилося ковтати сльози. — Я нікому не розповім, тату. Ніколи.

— Не лише мамі, — додав він, — а нікому. Ніколи. Це дуже велика відповідальність для маленької дівчинки, Періжечку. У тебе можуть виникати спокуси. Наприклад, ти після школи робитимеш домашнє з Каролін Клайн чи Таммі Гоу, і хтось із них розповість тобі свій секрет, і тобі може захотітися…

— Розповісти їм? Ніколи-ніколи-ніколи!

І, мабуть, він побачив правду в неї на обличчі: думка про те, що Каролін чи Таммі дізнаються, що батько торкався її, наповнила Джессі жахом. Задовольнившись результатом у цьому пункті, він перейшов до, напевно, головного клопоту.

— Або своїй сестрі. — Він відсторонився від Джессі й дов­гий час суворо вдивлявся їй в обличчя. — Розумієш, може прийти час, коли тобі захотілося б розповісти їй…

— Тату, ні, я нізащо.

Він легенько струснув її.

— Помовч, дай я договорю, Періжечку. Ви між собою близькі. Ти це знаєш, а я знаю, що дівчатка іноді відчувають потребу ділитися тим, про що зазвичай не розповідають. Якщо в тебе виникне таке бажання з Медді, то чи зможеш ти все одно тримати язик за зубами?

— Так!

Від відчайдушної потреби переконати його Джессі знову розплакалася. Звісно, ймовірність, що вона розповість Медді, набагато вища: якщо і є хтось у світі, кому Джессі могла б одного дня звіритися з такою відчайдушною таємницею, то це її старша сестра… але був один нюанс. Медді й Саллі такі ж близькі, як Джессі й Том, і якби Джессі колись розповіла сестрі про те, що сталося на терасі, були б досить високі шанси, що ще до заходу сонця того ж дня їхня мати також про це дізнається. Зважаючи на цю думку, Джессі припустила, що втриматися від спокуси розповісти Медді їй буде досить легко.

— Ти точно впевнена? — з сумнівом запитав він.

— Так! Точно!

Він знову почав засмучено хитати головою, чим заново налякав її.

— Періжечку, мені просто здається, що, можливо, краще винести це на загал одразу. Випити ці гіркі ліки. Ну не вб’є ж вона нас…

Проте Джессі вже почула материн гнів, коли тато запитав, чи можна, щоб їхня молодша донька не їхала на Вашинг­тон… і гнівом це не закінчувалося. Їй не подобалося про це думати, але наразі Джессі не могла дозволити собі розкіш заперечення. У маминому голосі також були ревнощі й дещо вельми схоже на ненависть. Стоячи з батьком у дверях спальні, намагаючись переконати його нічого не розповідати, Джессі побачила видіння, зовсім коротке, але до заціпеніння чітке: вони з татом удвох, викинуті на узбіччя, ніби Гензель і Ґретель, бездомні, плентаються манівцями Америки…

…і, звісно ж, сплять разом. Уночі вони сплять разом.

Тут вона й зламалася повністю, почала істерично ридати й молити його не розповідати, обіцяти, що вона буде хорошою дівчинкою, сьогодні й на віки вічні, якщо він просто не розповідатиме. Він дав їй виплакатися до моменту, який, мабуть, розцінив як найдоречніший, а тоді серйозно промовив:

— Знаєш, Періжечку, ти надзвичайно сильна як для маленької дівчинки.

Джессі підняла на нього очі, повні свіжої надії. Щоки блищали від сліз.

Тато повільно кивнув, тоді почав витирати їй сльози рушником, яким перед тим утирався сам.

— Я просто не можу відмовляти тобі в чомусь, чого ти дійсно хочеш, і цього разу також. Спробуємо по-твоєму.

Вона кинулася йому в руки й почала вкривати батькове обличчя поцілунками. Десь на рівні інстинкту їй було лячно, що це може

(завести його)

знову призвести до проблем, але вдячність цілком перевершила таку обачність, та й ніяких проблем не ­сталося.

— Дякую! Дякую, тату! Дякую!

Він узяв її за плечі й відвів на відстань витягнутої руки, усміхався і зовсім не був серйозний. Але на обличчі в нього залишався сум, і тепер, майже через тридцять років, Джессі не думала, що той вираз також був лише показний. Сум був реальний, і від цього те жахіття, яке він вчинив, ставало чомусь іще гіршим, а не навпаки.

— Думаю, ми домовилися, — сказав він. — Я нічого не розповідаю, ти нічого не розповідаєш. Так?

— Так!

— Ніколи й нікому, навіть одне одному. Від сьогодні й на віки вічні, амінь. Ми виходимо з цієї кімнати, Джесс, і ніколи нічого вже не трапилося. Добре?

Джессі миттю погодилася, але водночас пригадала той запах і зрозуміла, що мусить поставити принаймні одне запитання, перш ніж ніколи нічого вже не трапилося.

— І я ще дещо маю повторити. Я хочу сказати, що мені шкода, Джесс. Я вчинив підло й ганебно.