Джералдова гра

«А ще я пам’ятаю затемнення. — різко перебила її Періжечок з інтонацією людини, яка вирішила не терпіти складні й незрозумілі соціальні формули: ти мені реверанс, я тобі поклін, беремося за руки. — Ось як я насправді вибралася. Пригадала затемнення і те, що сталося на терасі, коли воно ще не закінчилося. І ти також пригадай. Думаю, це для тебе єдина можливість вибратися. Ти більше не можеш тікати, Джессі. Повернися обличчям до правди».

Знову це? Лише це? Джессі відчула глибоку хвилю виснаження й розчарування. На мить-другу до неї майже повернулася надія, але нічого не дала. Зовсім.

«Ти не розумієш, — сказала вона Періжечку. — Я вже йшла цим шляхом — пройшла його до кінця. Так, думаю, те, що зі мною вчинив тоді батько, якось стосується того, що відбувається тепер. Думаю, це має принаймні якусь імовірність, але навіщо знову проходити через весь той біль, коли мені ще стільки іншого болю доведеться перетерпіти, перш ніж Бог нарешті знудиться мене мучити й вирішить опустити жалюзі?»

Відповіді не було. Дівчинка в блакитній нічній сорочці, дівчинка, якою вона колись була, зникла. Тепер за Джессіними повіками була лише темрява, ніби на кіноекрані, коли передача вже скінчилася. Тож вона знову розклепила очі й довгим поглядом роздивилася кімнату, у якій, мабуть, помре. Джессі перевела очі з дверей ванної на батікового метелика в рамці, тоді на комод, тоді на тіло свого чоловіка, що лежало під гидотним килимком із млявих осінніх мух.

— Припини, Джесс. Повертайся до затемнення.

Очі округлилися. Це звучало дійсно наче реальність — справжній людський голос, що долинув із ванної кімнати, чи коридору, чи з її ж голови, але, здавалося, сочився з самого повітря.

— Періжечку? — голос перетворився на суцільний хрип. Вона спробувала підсунутися вгору, щоб сісти, але загрозливо дав про себе знати черговий спазм діафрагми, тож Джессі одразу лягла на узголів’я в очікуванні, поки він мине. — Періжечку, це ти? Це ти там, золотко?

Спочатку їй ніби щось почулося, ніби голос сказав ще щось, але якщо й так, слів вона не розібрала. А потім він і зовсім стих.

«Повертайся до затемнення, Джессі».

— Це мені нічого не дасть, — пробурмотіла вона. — Жодних відповідей, лише біль, дурість і… І що? Що ще?

«Ветхий Адам»[64]. Це словосполучення цілком природно виникло в її думках, вихоплене з якоїсь проповіді, яку вона слухала знудженою дитиною, сидячи між мамою й татом, хвицаючи ногами так, щоб на її білих туфлях із лакованої шкіри мінилося й переливалося світло, що падало крізь кольорові церковні вікна. Просто словосполучення, яке наліпкою зачепилося їй у підсвідомості й залишилося там. «Ветхий Адам» — і, можливо, це й усе, отак просто. Батько, що напівсвідомо організував усамітнення зі своєю гарненькою життєрадісною донькою, постійно роздумуючи: «Нічого злого з цього не буде, нічого злого, зовсім-зовсім». Тоді почалося затемнення, і Джессі сиділа в нього на колінах у сарафані, одночасно затісному і закороткому, — у сарафані, про який він сам її попросив, — і сталося те, що сталося. Просто коротка хтива інтерлюдія, від якої соромно й невдоб­но стало обом. Він спустив своє молочко (це якщо стисло), обляпав ним ззаду їй усі труси, як на те пішло, — це точно не прийнятна поведінка для татусів і точно не та ситуація, яку вона коли-небудь спостерігала в «Сімейці Брейді»[65], але…

«Але визнаймо, — подумала Джессі. — Я вибралася з тієї ситуації без жодної подряпини, якщо порівняти з тим, що могло трапитися… що трапляється щодня. Таке відбувається не лише в місцях на кшталт Пейтон-Плейс[66] чи вздовж Тобакко-роуд[67]. Мій батько був не перший представник вищого середнього класу з хорошою освітою, у якого стояв на власну доньку, а я була не першою донькою, що раптом помітила вологу пляму ззаду на трусах. Я не кажу, що це було правильно чи навіть виправдано. Просто кажу, що це вже скінчилось і все могло бути набагато гірше».

Так. І просто зараз забути про все це здавалося набагато кращою ідеєю, ніж знову переживати, що б там Періжечку ще не знайшлося сказати на цю тему. Краще нехай воно все зблякне до загальної темряви, супутниці будь-якого сонячного затемнення. У неї в планах ще багато вмирання в цій смердючій, заповненій мухами спальні.

Джессі заплющила очі, і їй у ніс миттю вдарив запах батькового одеколону. І ще запах його слабкого, нервового поту. Відчуття чогось твердого між сідниць. Його зітхання, коли вона вовтузилася на колінах, намагаючись зручно вмоститися. Відчуття його долоні, що легенько осіла в неї на грудях. Думки про те, чи все з ним добре. Він почав так швидко дихати. Марвін Ґей по радіо: «Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»

«Періжечку, ти мене любиш?»

«Так, звісно…»

«Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. — Тепер його друга долоня рухалася вгору по її голій нозі, запинаючи сарафан, підбираючи його складками їй на колінах. — Я хочу…»