Джералдова гра

Сон не прийшов, зате прийшла Періжечок, дівчина в колодках. Тепер вона вільна, наче пташка, хоч і звинувачена в сексуальному звабленні, іде собі боса по толоці свого пуританського села, піднесено самотня, — не було потреби заради пристойності опускати очі, щоб якийсь хлопчак не перехопив її погляд підморгуванням чи посмішкою. Трава мала глибоку оксамитово-зелену барву, а далеко, на вершині сусіднього пагорба («Це, мабуть, найбільша у світі толока», — подумала Джессі) паслась отара овець. Дзвінок, який Джессі чула раніше, розносив свій млявий, монотонний передзвін по всій сутінковій днині.

Періжечок була вбрана в блакитну фланелеву нічнушку з великим жовтим знаком оклику спереду — одяг далеко не пуританський, хоча досить скромний, бо прикривав її від шиї до стоп. Джессі чудово знала те вбрання й була рада знову його побачити. Між десятим і дванадцятим роком життя, доки Джессі нарешті не переконали передати свій кошик зі зношеним одягом на благодійність, вона вдягала той дурнуватий убір, мабуть, на двадцяток піжамних вечірок.

Волосся Періжечка, що повністю затуляло їй обличчя, коли та була в колодках, тепер було зв’язане позаду оксамитовим бантом найтемнішого опівнічно-синього кольору. Дівчина виглядала приємно й чимсь вельми тішилася, що Джессі аніскілечки не дивувало. Врешті-решт, ця дівчина скинула свої пута, вона вільна. У цьому плані Джессі зовсім їй не заздрила, проте мала сильне бажання — майже потребу — сказати, що дівчина має не просто насолоджуватися своєю свободою. Нею потрібно дорожити, її треба оберігати й використовувати.

«Я все ж заснула. Точно заснула, бо це майже точно сон».

Черговий спазм, цього разу не такий жахливий, як той, від якого в неї запалало сонячне сплетіння, заморозив м’язи правого стегна, від чого стопа дурнувато заметлялася в повітрі. Джессі розплющила очі й побачила спальню, промені світла в якій знову видовжилися й покосилися. Ще не зовсім те, що французи називають l’heure bleue[63], але цей час швидко наближається. Джессі чула грюкіт дверей, відчувала запах власних поту, сечі й прокислого виснаженого віддиху. Усе було саме так, як і перед тим. Час просунувся вперед, але не стрибнув, як трапляється, коли прокидаєшся з незапланованої дрімоти. Руки змерзли ще трохи більше, подумала Джессі, але заціпеніння було на тому ж рівні, що й до того. Вона не спала і не снила… але щось таки робила.

«Я і ще раз можу так зробити», — подумала вона й заплющила очі. У ту ж мить Джессі повернулася на ту немислимо громадну толоку. Дівчина з великим знаком оклику, що стримів у неї між дрібних грудей, серйозно й мило дивилася на неї.

«Є ще річ, якої ти не спробувала, Джессі».

«Неправда, — відповіла вона Періжечку. — Я вже все перепробувала, повір. І знаєш що? Думаю, якби я не впустила той чортів крем, коли собака мене злякав, то вибралася б із лівого наручника. Мені страшно не пощастило, що пес зайшов саме в ту мить. Або це карма. Щось таке».

Дівчина підпливла ближче, трава шепотіла в неї під босими ступнями.

«Не з лiвого, Джессі. Ти можеш вислизнути з правого. Шанс, звісно, невеликий, не лукавитиму, але він є. Думаю, справжнє питання тепер у тому, чи дійсно ти хочеш жити».

«Звісно ж, хочу!»

Ще ближче. Ті очі — димчастого кольору, що спробував бути блакитним, але йому не зовсім вдалося, — тепер наче заглядали їй крізь шкіру в саме серце.

«Справді? Я не впевнена».

«Ти що, здуріла? Думаєш, я хочу бути тут, прикутою, коли…»

Очі Джессі — які після стількох років досі намагалися бути блакитними, і досі їм це не зовсім вдавалося — повільно розплющилися. Вони роззирнулися кімнатою з виразом переляканої серйозності. Побачили її чоловіка, що тепер лежав у неймовірно викрученій позі, втупившись у стелю.

— Я не хочу бути тут прикутою, коли стемніє і повернеться бабайко, — сказала вона порожній кімнаті.

«Заплющ очі, Джессі».

Вона заплющила. Періжечок стояла у старій фланелевій нічнушці, спокійно дивилася на неї, і Джессі тепер бачила й іншу дівчину — товсту, з прищавою шкірою. Другій не так пощастило, як Періжечку. Їй утекти не вдалося, якщо смерть у певних випадках не вважати способом утечі (що Джессі з певною охотою була готова прийняти). Товста дів­чина або задушилась, або в неї сталася якась судома. Її обличчя набуло фіолетово-чорного кольору літнього грозового фронту. Одне око вибалушилося з очниці, друге вибухнуло, наче розчавлена виноградина. Язик, кривавий від численних укусів, здійснених в останні хвилини життя, випинався поміж губ.

Джессі, здригнувшись, обернулася до Періжечка.

«Я не хочу так закінчувати. Що б зле зі мною не було, не хочу закінчувати отак. А як вибралася ти?»

«Вислизнула, — одразу ж відповіла Періжечок. — Вислизнула з чортової хватки й просочилася на Землю Обітовану».

Попри виснаження, Джессі відчула пульсацію гніву.

«Ти хоч слово почула з того, що я сказала? У мене впала та їбана баночка “нівеї”! Собака прийшов, налякав мене, і я впустила її! Як мені…»