Джералдова гра

«Я хочу Тобі дещо пообіцяти, — сказала вона Богові. — Обіцяю й далі просочуватися. Почну з того, що влаштую велике весняне прибирання в голові й викину все, що поламане, а також старі іграшки, з яких давно виросла, — інши­ми словами, все, що ні до чого не придатне, а лише займає місце й створює загрозу пожежі. Можу подзвонити Норі Калліґан і запитати, чи згодна вона допомогти. Думаю, також можу зв’язатися з Керол Саймондс… авжеж, вона вже Керол Ріттенгаус. Якщо хтось зі старої компанії знає, де зараз Рут Нірі, то це Керол. Послухай мене, Господи: не знаю, чи хтось колись потрапить на Землю Обітовану, але обіцяю залишатися змащеною й не припиняти спроб висковзувати. Окей?»

І тоді Джессі побачила (так, наче це була схвальна відповідь на її молитву) чітко, як усе станеться. Найважчим буде зняти кришку. Для цього знадобляться терпіння й значна обережність, але в пригоді стане незвично малий розмір баночки. Покласти саму баночку на долоню лівої руки, стиснути верх пальцями, великим відкручу­вати. Буде доб­ре, якщо кришка прилягає нещільно, але Джессі була переконана, що їй у будь-якому разі вдасться зняти її.

«Ну, бляха, ще б не вдалося, дівулю», — похмуро поду­мала Джессі.

Найнебезпечнішим моментом, мабуть, буде той, коли кришка почне відкручуватися. Якщо це станеться занадто швидко й вона не буде готова, баночка може вилетіти з долоні. Джессі коротко скреготливо реготнула.

— Зажирно, — сказала вона в порожню кімнату. — Це буде, блядь, зажирно, дорохенька.

Джессі піднесла баночку, уважно глянула. Крізь напівпрозору блакитну пластмасу було важко щось роздивитися, але контейнер здавався повним принаймні наполовину. Знявши кришку, вона просто переверне баночку в руці, і слизький крем стече їй на долоню. Отримавши його скільки потрібно, Джессі поверне долоню вертикально, щоб крем стік на зап’ясток. Більша його частина потрапить між шкірою і металом наручника. Вона розітре його, покрутивши рукою. Джессі все одно вже знала, де головне місце: зона прямо під великим пальцем. А коли шкіра буде жирна наскільки можливо, Джессі востаннє потягне, рівно й сильно. Відсторониться від будь-якого болю і тягтиме, доки долоня не вислизне з наручника й вона нарешті не стане вільною, нарешті вільною, Господи Всемогутній, нарешті вільною. Вона зможе. Упевнена, що зможе.

— Але обережно, — пробурмотіла вона, вмощуючи основу баночки собі на долоню й розміщуючи подушечки пальців рівними інтервалами навколо кришки. І…

— Відкрутилась! — викрикнула Джессі хрипким тремтячим голосом. — Мир-миром, пироги з сиром, дійсно відкрутилась!

Вона заледве в це вірила (а всепропальниця, захована десь усередині, взагалі відмовлялася вірити), але це правда. Поводивши пальцями вгору й униз, Джессі відчула, як кришка хитається на спіральних рівчачках.

«Обережно, Джесс… максимально обережно. Так, як ти собі уявляла».

Так. У голові вона тепер бачила дещо інше — саму себе за столом у Портленді, одягнену в найкращу чорну сукню, по-модному коротку, яку вона купила минулої весни як подарунок собі за те, що дотримувалася дієти і скинула десять фунтів. Щойно вимите волосся пахне солодким трав’я­ним шампунем, а не старим прокислим потом, і зібране під прос­тою золотою шпилькою. Стіл заливає дружне світло з еркер­них вікон. Вона побачила, як пише в американську корпорацію «Нівея», чи хто там виготовляє той крем для обличчя. «Шановні панове, — напише вона. — Я просто хотіла б повідомити вам, наскільки ваш продукт рятує життя…»

Коли Джессі натисла кришку великим пальцем, та почала повільно відкручуватися, без жодних смикань. Відповідно до плану. «Ніби уві сні, — подумала вона. — Дякую тобі, Боже. Дякую. Дякую тобі дуже-дуже-дуже си…»

У периферійному зорі виник якийсь рух, і першою думкою її було не те, що хтось її знайшов і тепер вона врятована, а що космічний ковбой повернувся, щоб самотужки забрати її собі, поки Джессі не втекла. Джессі пронизливо й перелякано вереснула. Погляд відскочив від рішучої зосе­редженості на баночці. Пальці в мимовільному спазмі страху та подиву вхопилися за неї міцніше.

То був пес. Пес повернувся, щоб запізніло поснідати, і тепер стояв у дверях, оглядаючи спальню, перш ніж увійти. У ту мить, як Джессі це усвідомила, вона також зрозуміла, що занадто сильно стиснула блакитну баночку. Та вислизала з пальців, ніби щойно очищена виноградина.

— Ні!

Вона стиснула її й майже відновила хватку. А тоді баночка вискочила з руки, впала на стегно й відскочила з ліжка. Вдарившись об дерев’яну підлогу, вона видала дурне клацання. Це й був звук, від якого вона, як три хвилини тому вважала, звихнеться. Не звихнулась і відкрила для себе новий, глибший жах: попри все, що з нею сталося, Джессі все одно досить далека від божевілля. Їй здавалося, що хоч би що там було, які б кошмари не чекали її тепер, коли ці двері для втечі заблоковані, їй доведеться зіткнутися з ними при здоровому глузді.