Джералдова гра

Чи сама Джессі знала про це тоді? Вона приголомшилася, коли зрозуміла, що не може точно пригадати. Так само як не може чітко згадати, чому припинила відвідувати Нору щовівторка. Припускала, що просто багато всього: «Ком’юніті Чест»[16], притулок для безхатьків на Корт-стріт, мабуть, нова кампанія зі збору коштів на бібліотеку – навалилось одночасно. Лайно трапляється, як зазначає ще одна нью-ейджівська банальність, яку чомусь вважають мудрістю. Усе одно відмова від сеансів, мабуть, була на краще. Якщо ти десь не проведеш межу, терапія триватиме й триватиме, доки твоя психологиня сама не пошкандибає на великий груповий сеанс на небесах.

«Не зважай… рахуй до десяти, починаючи з пальців ніг. Роби так, як вона тебе вчила».

Так… чому б і ні?

«Один – мої ступні, пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток».

От тільки великі пальці ніг у неї скидалися на голівки фігурних молотків, а інші вісім були смішно скрючені.

«Два – ноги мої, чудові та довгі».

Ну, не такі вже й довгі – зрештою, її зріст лише п’ять і сім[17], ще й при низькій талії, – але Джералд наполягав, що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управлінні з питань сексапільності. Джессі такі заяви завжди приємно тішили, вони здавалися цілком щирими з його боку. Якимсь чином він проминав її гидкі, наче вузли яблуні, коліна та тлусті стегна.

«Три – моя вульва, що гарне, те не вбоге».

Гарненька, – трішки занадто гарненька, багато хто відзначив би, – але не дуже зрозуміла. Джессі трішки підняла голову, ніби щоб роздивитись об’єкт, про який ідеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його побачити, очі не обов’язково потрібні, бо з цим атрибутом вона співіснує вже довгий час. Між стегон у неї трикутник рудавого кучерястого волосся, що оточує нехитрий розріз, естетична краса якого – на рівні погано загоєного шраму. Джессі вважала, що ця річ, цей орган – насправді просто глибока складка плоті, закутана в перехрещений пояс із м’язів, – не має бути невичерпним джерелом мітів, проте все одно зберігає свій мітичний статус у колективному мисленні чоловіків. Це ж така магічна долина, правда? Обора, куди врешті-решт заганяють навіть найдикіших єдинорогів.

– Матінко Макрі[18], ну й хуєта, – промовила Джессі, злегка усміхнувшись, але не розкриваючи очей.

Але ж це не хуєта зовсім. Той розріз – об’єкт хіті кожного чоловіка, принаймні гетеросексуального, але водночас часто об’єкт їхнього незбагненного презирства, недовіри й ненависті. Цей темний гнів звучить не в усіх їхніх жартах, але в багатьох, а в деяких він прямо попереду, наче набрякла рана: «Що таке жінка? Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Припини, Джессі, – наказала Господинька Берлінґейм. Голос у неї був засмучений і згидований. – Негайно припини».

Джессі вирішила, що це добра думка, тож повернулася до Нориної лічби. Чотири – стегна (заширокі), а п’ять – живіт (затовстий). Шість – груди, які вона вважала своєю найкращою рисою; Джералда ж, підозрювала вона, трішки відлякували обриси блакитних вен під гладенькими схилами її випинів. Груди дівчат із розгорток його журналів не містять таких натяків на внутрішню водопровідну систему. У дівчат із розгорток також нема дрібних волосків на ареолах.

Сім – її надто широкі плечі, вісім – шия (яка раніше була гарна, але за останні кілька років стала остаточно курячою), дев’ять – волосся, що випадає, і десять…

«Хвилинку! Ану, блядь, зачекай хвилинку! – люто розірвав тишу прямолінійний голос. – Це що за тупа гра така?»

Джессі міцніше заплющила очі, шокована глибиною гніву в голосі й налякана його окремістю. Через гнів здавалося, ніби голос долинає не зі стрижневого кореня її розуму, а це радше непроханий гість – чужий дух, що вирішив заволодіти нею, наче дух Пазузу заволодів дівчинкою в «Екзорцисті».

«На це не хочеш відповісти? – запитала Рут Нірі, або ж Пазузу. – Окей, може, це заскладно. Я тобі спрощу запитання, Джесс: хто перетворив паршивенько римовану літанію Нори Калліґан для розслаблення на мантру самоненависті?»

«Ніхто, – смиренно подумала у відповідь Джессі й одразу зрозуміла, що прямолінійний голос не прийме таку відповідь, тож додала: – Господинька. Це вона».

«Ні, не вона, – одразу ж заперечив голос Рут. У ньому вчувалась огида до цієї лінивої спроби перекинути провину. – Господинька тупувата, а зараз ще й дуже перелякана, але в душі вона досить приємна, та й наміри в неї завжди були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин список, відверто злі, Джессі. Хіба ти не бачиш? Хіба не…»

– Я нічого не бачу, бо заплющила очі, – промовила вона тремким дитячим голосом. Джессі ледь не розплющила їх, але щось підказало, що це тільки погіршить ситуацію.

«Хто це, Джессі? Хто навчив тебе, ніби ти гидка й нікчемна? Хто вибрав Джералда Берлінґейма на роль спорідненої душі й Прекрасного Принца, ще, мабуть, за багато років до того, як ви познайомилися на вечірці для самотніх членів Республіканської партії? Хто вирішив, що він не лише те, що тобі треба, а й саме те, чого ти заслуговуєш?»