Джералдова гра

«Не будь, бляха, дурною, – вилаяла вона себе. – Тінь лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино, розтули рота й трохи покричи – зрештою, пес не обов’язково бродячий».

І то правда. Десь там на горизонті може бути й господар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона привабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недогодовану сіромашну шавку.

І все ж спробувати потрібно.

– Ей! – закричала вона. – Ей! Там хтось є? Мені потрібна допомога! Є там хтось?

Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати… а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом з’їли по сендвічу-субмарині[21], великих і жирних, з салямі й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, – це зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й м’яса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкурнути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильнішим за імпульси здичавілого серця.

– Допоможіть! – закричала Джессі, і якась частина розуму спробувала попередити її, що, можливо, кричати – це помилка, що вона лише надірве собі горло й захоче пити ще сильніше, але в цього обережного раціонального голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморід власного страху, сильний і непереборний, наче запах залишків сендвіча для собаки, і цей дух швидко спричинив у ній не просто паніку, а якесь тимчасове божевілля. – ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!

Зрештою голос зламався, і Джессі повернула голову праворуч, наскільки могла, волосся прилипло до щік і чола пітними пасами й ґудзами, а очі випнулися. Страх, що її знайдуть голою й прикутою до ліжка поруч із мертвим чоловіком на підлозі, припинив бути навіть випадковим чинником її мислення. Цей новий напад паніки був наче якесь дивне психічне затемнення – він відфільтрував яскраве світло розважливості й надії та показав їй найгірші варіанти: голод, божевілля від спраги, конвульсії, смерть. Вона не Гезер Локлір[22] і не Вікторія Прінсіпал[23], і це не якийсь саспенс-фільм, створений спеціально для телебачення в кабельній мережі США. Немає камер, немає прожекторів, немає режисера, що скаже «Знято». Це відбувається, і якщо допомога не прийде, це може відбуватися й далі, доки Джессі не припинить існувати як форма життя. Притьмом не переймаючись умовами свого обмеження волі, вона дійшла такої точки, що привітала б навіть Морі Повіча[24] й усю знімальну команду «Поточної події» сльозами вдячності.

Але на ошалілі крики ніхто не відповів – жодного доглядача, який би приїхав перевірити, як там його будиночок на озері, жодного місцевого роззяви, що забрів би сюди зі своїм псом (і, ймовірно, у пошуках сусідів, які серед шепоту сосон вирощують трішки марихуани), і, безсумнівно, жодного Морі Повіча. Була лише довга, химерно осоружна тінь, яка викликала в уяві Джессі образ якогось дивного собакопавука, що балансує на чотирьох тонких пропасних ніжках. Джессі глибоко й трепетно вдихнула та спробувала знову взяти під контроль свій норовливий розум. Горло палало сухістю, ніс був закладений і мокрий від сліз.

«І що тепер?»

Вона не знала. У голові пульсувало розчарування, поки що завелике, щоб вона могла дозволити собі ще якісь конструктивні думки. Єдине, у чому Джессі була цілком упевнена, – це те, що на пса можна взагалі не зважати. Він просто трохи постоїть там на ґанку, а тоді піде геть, коли зрозуміє, що річ, яка привабила його, недосяжна. Джессі тихо й сумно простогнала, заплющила очі. З-під вій просочилися сльози й повільно скотилися по щоках. На пополудневому сонці вони скидалися на краплини золота.

«І що тепер? – знову запитала вона. Надворі носився вітер, від чого сосни шепотіли, а двері гупали. – Що тепер, Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всі можливі НЛО й лакузи різномасті? Хоч хтось із вас – із нас – має якісь ідеї? Я хочу пити, я хочу пісяти, мій чоловік мертвий, і єдине товариство для мене – приблудний лісовий пес, чиїм поняттям раю є залишки сендвіча з трьома сирами й генуезькою салямі з ґоргемського “Аматос”[25]. Невдовзі він вирішить, що запах – єдиний доступний для нього вид раю, після чого відступить. То… що тепер?»

Без відповіді. Усі внутрішні голоси замовкли. Це погано – вони складали їй хоч якусь компанію, – але паніка також зникла, залишивши по собі присмак важких металів, і це добре.

«Я трохи посплю, – подумала Джессі, вражена тим, що дійсно може зробити це, якщо захоче. – Я трішки посплю, а коли прокинуся, можливо, матиму якісь ідеї. Як мінімум, трохи відійду від страху».