Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Я забрав перли, кинув жалюгідне тіло додолу і пішов геть. Далі я звернувся до гарненької рожевої сукні твоєї матері. Моряк, який забрав сукню, зберігав її поміж інших речей рік чи два, аж доки не опинився у холодному, злиденному селі під назвою Могила Сурмача на східному узбережжі Америки. Там він зустрів високу, худу жінку, якій і подарував сукню, щоб справити на неї враження. Сукня жінці не пасувала (Стівене, у твоєї матері була приємно округла, жіночна фігура), але їй сподобався колір, тому вона порізала сукню і зшила з її клаптів ковдру, доповнивши іншими дешевими матеріалами. Що було далі з тією жінкою, не дуже цікаво — вона кілька разів виходила заміж, і всіх своїх чоловіків поховала, а до часу, коли я знайшов її, вже стала старою і зморшкуватою. Я зняв ковдру з ліжка, доки вона спала.

— Сер, ви ж її не вбили? — стривожено запитав Стівен.

— Ні, Стівене. Навіщо? Хоча, звісно, то була холодна ніч, снігу намело чотири фути заввишки, а надворі лютував північний вітер. Можливо, вона померла від застуди. Я не знаю. Тож, ми зрештою підходимо до поцілунку і капітана, який його вкрав.

— Ви його вбили, сер?

— Ні, Стівене. І хоча я, без сумніву, так би і вчинив, аби покарати за образу, завдану твоїй вельмишановній матері, та його повісили у місті Валлетта двадцять дев’ять років тому. На щастя, до смерті він устиг перецілувати ще багато інших молодих жінок, тож сила і шляхетність поцілунку твоєї матері передалася їм. Отже, мені треба було знайти їх і добути те, що лишилося від поцілунку твоєї матері.

— Сер, і як же вам це вдалося? — запитав Стівен, боячись, що він і так знає відповідь.

— О, це зовсім не складно: просто жінки мали померли.

— Стільки людей померло, просто щоби я дізнався своє ім’я, — зітхнув Стівен.

— І я б із радістю вбив удвічі — ні, у сто разів, — ні, у сто тисяч разів більше! — така сильна моя любов до тебе, Стівене. З попелу, що був її криками, з перлів, що були її кістками, з ковдри, що була її сукнею, і з магічної есенції її поцілунку я зміг дізнатися твоє ім’я, котре, як найщиріший друг і найшляхетніший доброчинець, зараз тобі… О, а ось і наш ворог! Щойно ми вб’ємо його, я подарую тобі твоє ім’я. Будь обачний, Стівене! Між нами може розпочатися магічний бій. Смію припустити, що я прибиратиму різні подоби — василіска, кривавих кісток, вогняного дощу, етцетера, етцетера, — тому тобі краще трішки відійти!

Незнайомець наблизився. Він був худим, як тріска, і мав хиже яструбине обличчя. Його пальто і сорочка перетворилися на дрантя, а розбиті черевики зяяли дірками.

— Отакої! — невдовзі мовив джентльмен. — Моєму здивуванню немає меж! Стівене, ти коли-небудь раніше бачив цю людину?

— Так, сер. Мушу зізнатися, бачив. Це чоловік із дивним ґанджем, про якого я вам розповідав. Саме він прочитав мені пророцтво. Його звати Вінкулюсом.

— Гарного дня тобі, королю! — мовив Вінкулюс до Стівена. — Хіба ж я не казав тобі, що вирішальний час уже близько? Ось він і настав! Дощ одкриє тобі двері — і ти пройдеш ними! Камені складуть тобі престол — і ти сядеш на нього!

Вінкулюс оглядав Стівена із таємничим задоволенням, неначе корона, держава і скіпетр були справою його рук.

Стівен звернувся до джентльмена:

— Сер, можливо, Вельмишановні Істоти, до яких ви звернулися, помилилися. Можливо, вони перенесли нас не до тієї людини.

— Певно, твоя правда, — погодився джентльмен. — Навряд чи цей волоцюга може загрожувати бодай комусь. А особливо мені. Але коли вже Північний Вітер і Ранкова Зоря подбали про те, щоб перенести нас до нього, то не вбивати його було би виявом неповаги до них.

Дивно, та Вінкулюса, схоже, ці слова нітрохи не вразили. Він розсміявся:

— А ну спробуй, фейрі! Ти дізнаєшся, що мене дуже непросто вбити!

— Та невже? — перепитав джентльмен. — Мушу зізнатися, що, як на мене, немає простішої справи! Та, бачиш, я справжній майстер з убивства різних істот! Я вбивав драконів, топив армії і переконував землетруси й бурі знищити цілі міста! А ти людина. І ти самотній — як і всі люди. Мене ж оточують давні друзі та союзники. Що ти на це скажеш, волоцюго?

Вінкулюс задер брудне підборіддя і зиркнув на джентльмена з надзвичайною зневагою:

— Книга! — відказав він.

То була дуже дивна відповідь. Стівен не міг позбутися думки, що якби Вінкулюс і справді мав якусь книгу, то краще б її продав і купив ліпше пальто.

Джентльмен повернув голову і зосереджено поглянув на далеку смугу білих пагорбів.

— О! — вигукнув він так пронизливо, неначе його вдарили. — О, вони вкрали її в мене! Злодії! Злодії! Англійські злодії!

— Кого, сер?

— Леді Поул! Хтось розбив чари!

— То все магія англійців, фейрі! — закричав Вінкулюс. — Магія англійців повертається!

— Ось бачиш, які вони пихаті, Стівене! — закричав джентльмен і розвернувся, аби кинути на Вінкулюса гнівний погляд. — Бачиш, які підступні наші вороги! Стівене, дай-но мені мотузку!

— Мотузку, сер? Її немає на багато миль навколо, я певен. Може, ми з вами…

— А мотузки-то немає, фейрі! — кепкував Вінкулюс.