Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Але у повітрі над ними щось коїлося. Переплітаючись зі снігом, сльота зазміїлася у небі і полетіла до Стівена. Йому в руки несподівано впала довга і міцна мотузка.

— Ось так! — тріумфально закричав джентльмен. — Стівене, поглянь! Онде і дерево! Одне-єдине дерево на всьому цьому широкому пустищі — ще й там, де нам потрібно! Англія завжди була мені другом і завжди добре мені служила. Перекинь мотузку через гілку — і повісьмо цього волоцюгу!

Стівен завагався, не знаючи, як завадити новому лиху. Здавалося, що мотузці у його руках урвався терпець, тому вона відстрибнула геть і розділилася рівно навпіл. Одна половина змією підповзла до Вінкулюса і міцно його зв’язала, а друга сама склалася у гарну петлю й звісилася з гілки.

Джентльмен не тямив себе від радості: нагода когось повісити суттєво поліпшила його настрій.

— Танцюєш, волоцюго? — запитав він у Вінкулюса. — Я навчу тебе нових фігур!

А тоді почалося жахіття. Усе відбулося так стрімко, що Стівену не вдалося вхопити мить, щоб утрутитися, чи дібрати доречні слова. Вінкулюс протягом усієї страти поводився дуже дивно. Він ніби так і не збагнув, що ж із ним роблять. Волоцюга більше не промовив ні слова, проте часом обурено кричав, неначе йому завдавали чималих незручностей і його терпець от-от урветься.

Без жодних зусиль джентльмен підняв Вінкулюса і поставив його під петлю. Мотузка сама обплелася навколо шиї волоцюги й рвучко смикнула його вгору; тієї ж миті інша мотузка сповзла з його тіла й охайно лягла на землю.

Вінкулюс безпорадно задриґав ногами у повітрі; його тіло смикалося і звивалося. Як би бідака не хвалився, що його важко вбити, шия зламалася дуже легко — тріск було добре чути на все мовчазне пустище. Вінкулюс дриґнувся ще раз чи два — і все скінчилося.

Стівен, забувши про твердий намір ненавидіти всіх англійців, закрив обличчя долонями і заплакав.

Джентльмен кружляв у танку і співав сам до себе, наче дитина, яку щось особливо потішило. Вдосталь розважившись, він мовив буденним тоном:

— Яке розчарування! Він геть не опирався. Цікаво, хто ж то був?

— Я ж казав вам, сер, — мовив Стівен, втираючи очі. — Це чоловік, що переповів мені пророцтво. У нього ще дивний ґандж на тілі. Наче письмена.

Джентльмен зняв з Вінкулюса пальто, сорочку та шийну хустину.

— Так, і справді! — трохи здивовано мовив він.

Фейрі пошкрябав нігтем маленьке коло на правому плечі Вінкулюса, щоб побачити, чи те зникне. Візерунок нікуди не подівся, і джентльмен втратив до нього інтерес.

— А тепер, — мовив він. — Гайда накладати закляття на леді Поул.

— Закляття, сер! — вигукнув Стівен. — Але навіщо?

— О! Аби вона померла за місяць чи два. Так годиться. Рідко буває, щоб людям, які звільнилися від закляття, дозволяли жити довго — особливо якщо їх зачаровував я! Леді Поул зовсім недалеко, а магів потрібно навчити, що вони не можуть безкарно нам опиратися! Ходімо, Стівене!

66 Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

середина лютого 1817 року

М-р Норрелл озирнувся і поглянув на коридор, який колись вів із бібліотеки в іншу частину будинку. Якби він був певен, що зможе по ньому дістатися до Ласеллза та слуг, то саме так і зробив би. Але насправді він був переконаний, що Стрейнджева магія просто вертатиме його на одне й те саме місце.

Ізсередини книгозбірні лунали якісь звуки, і м-р Норрелл нажахано стрепенувся. Він почекав, але назустріч йому ніхто не вийшов. За якусь мить він упізнав той звук, адже чув його тисячі разів: так розсерджено скрикував Стрейндж, коли натрапляв на якийсь складний пасаж у книжці. Цей добре знайомий звук, що викликав у пам’яті м-ра Норрелла найщасливіші дні його життя, додав магу сміливості. Він відчинив двері та переступив поріг.

Його одразу приголомшила величезна кількість свічок. Уся кімната аж світилася. Стрейндж не став морочитися пошуками підсвічників і розтикав свічки прямо на столи й полиці. Деякі навіть притулилися на стосах книжок. Бібліотеці явно загрожувала пожежа. Книжки валялися повсюди, на столах і по підлозі. Багато які Стрейндж поклав розкритими, корінцем догори, щоб не згубити потрібне місце.

Молодий маг стояв у дальньому кінці кімнати. Він був набагато худіший, ніж його запам’ятав м-р Норрелл. Голився, вочевидь, не дуже ретельно і за чуприною не стежив. При появі м-ра Норрелла він навіть не підвів погляду.

— Семеро із Нориджа в тисяча сто двадцять четвертому, — прочитав він із книжки, яку саме тримав. — Четверо з Ейсґарта в Йоркширі на Різдво в тисяча сто п’ятдесят першому, двадцять троє в Ексетері в тисяча двісті першому, один із Гедерсейджа в Дербіширі у тисяча двісті сорок третьому — всіх зачаровано й забрано до Фейрі. Він так і не зміг із цим впоратись.

Маг говорив так спокійно, що м-р Норрелл, який, власне, чекав, що Стрейндж негайно спопелить його магічним огнем, навіть озирнувся, чи нема в кімнаті ще когось.

— Перепрошую?