Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Ви скористалися ним для зустрічі з Марією Абсалом[397], — пояснив Норрелл. — Я трохи підправив його. Викинув флорілеґій, який ви переписали слово в слово із Ормскірка. Ви же знаєте, я взагалі не дуже шаную флорілеґії, а цей — геть безглуздий. Додав епітому збереження й спасіння, а також скімер супліки, хоча не впевнений, чи допоможе нам хоч щось із цього[398].

— Тепер це вже настільки ж ваше творіння, як і моє, — зауважив Стрейндж, і в його голосі не вчувалося ані найменшого сліду суперництва чи образи.

— Ні-ні, — наполіг м-р Норрелл. — Основа вся ваша, я тільки підправив по краях.

— Гаразд. То ми готові чи ні?

— Ще одне.

— Що?

— Є деякі застереження, яких вимагає безпека місис Стрейндж, — пояснив м-р Норрелл.

Стрейндж звернув на нього такий погляд, ніби вважав його турботи про безпеку місис Стрейндж трохи запізнілими. Та м-р Норрелл уже поквапився до книжкової шафи, аби дістати грубезний том, тож нічого не помітив.

— Потрібне закляття є в «Liber Novus» Честона. Так! Ось воно! Необхідно прокласти магічний шлях і відчинити двері для місис Стрейндж, щоб вона змогла безпечно покинути Фейрі. В іншому разі вона може лишитись там назавжди, і в нас століття підуть на її пошуки.

— А, ви про це! — відмахнувся Стрейндж. — Я вже все зробив. І призначив брамника, який її зустріне на виході. Все готове.

Він узяв найменший згарок, встромив його у підсвічник і запалив[399]. Потім заходився читати закляття. Він назвав каміння абатства гінцями, яким велено відшукати Короля. Він назвав ріку шляхом, яким Король має явитися. А яблука й груші з нового врожаю в саду м-ра Норрелла він назвав ратою, яку отримає Король.

Полум’я свічки затріпотіло й згасло…

…і тієї миті…

…тієї миті всю кімнату заполонили круки. В повітрі, неначе змахи великих рук, залопотіли чорні крила, заславши Стрейнджу очі буйним чорним огнем. Зусібіч його били крила й пазурі. Крячання й кавкання оглушали. Круки билися об стіни, вікна й об самого Стрейнжда. Маг закрив голову руками й упав ниць. Шум і биття крил іще тривали якийсь час.

А потім, умить ока, все зникло і в кімнаті запанувала тиша.

Всі свічки згасли. Стрейндж перекотився на спину, але поки що міг тільки дивитися перед собою в Темряву.

— Містере Норрелле? — нарешті гукнув він.

Йому ніхто не відповів.

Він підвівся в кромішній пітьмі. Навпомацки знайшов бібліотечний стіл і перевернуту свічку на ньому. Дістав кресало з кишені й запалив огонь.

Піднявши свічку трохи вище, він побачив, що в кімнаті панує страшенний хаос і безлад. На полицях не лишилося жодної книжки. Столи й драбинки лежали перевернуті. Кілька гарних стільців перетворилися на дрова для каміна. Все навколо вкривав густий шар крукового пір’я, наче випав чорний сніг.

Норрелл чи то лежав, чи то сидів на підлозі, спершись на стіл. В нього були розплющені очі, але дивився він у порожнечу. Стрейндж поводив свічкою перед його обличчям.

— Містере Норрелле? — повторив він.

Той приголомшено прошепотів:

— Гадаю, можна вважати, що його увагу ми привернули.

— Ваша правда, сер. Ви розумієте, що сталося?

Усе ще напошепки м-р Норрелл відповів:

— Усі книжки перетворилися на круків. Я саме дивився на «Фонтан серця» Г’ю Понтіфекса і бачив, як вона перемінилася. Знаєте, а він же часто вдавався до цього — до чорного пернатого хаосу. З дитинства читав про таке. І це ж треба, містере Стрейндже, — я дожив до того, щоб побачити на власні очі! Дожив, щоб побачити його! Мовою ші, мовою його дитинства, в нього є окрема назва, але її втрачено[400]. — Раптом він ухопив Стрейнджа за руку: — Книжки цілі?

Стрейндж підібрав одну з-під ніг. Обтрусив із неї крукове пір’я і глянув на заголовок: «Сім дверей і сорок два ключі» Пірса Руссіньйоля. Розгорнув її і взявся читати:

— «…і знайдете там дивну країну, схожу на шахівницю, що в ній перемежовано голі скелі й пишні сади, чагарникове пустище та лани з остюкуватим колоссям, луки заливні й пустелі. І в країні цій бог усіх магів, Тричінайвищий Гермес[401], постановив варту на всіх брамах і на всіх мостах: де барана, а де змія…» Так і було раніше? — пойнятий сумнівом, уточнив він.

М-р Норрелл кивнув. Він дістав носовичка й витер з обличчя кров.

Обидва маги сиділи на підлозі посеред розкиданих книжок та пір’я, і якийсь час мовчали. Їхній світ змалів до світляного кола, окресленого жеврінням згарка.

Нарешті Стрейндж промовив:

— Як близько він мав бути до нас, щоб йому вдалася така магія?

— Джон Ускґласс? Наскільки мені відомо, то й хоч би за сотню світів звідси. Хоч би й із самісінького Пекла.

— Хай там як, а варто спробувати дізнатись, еге ж?

— Хіба?

— Ну, наприклад, якби ми з’ясували, що він десь поруч, то… — Стрейндж на хвильку замислився, — можна було би вирушити йому назустріч.

— Ну, гаразд, — зітхнув Норрелл, і словами і виглядом своїм підкреслюючи марність надій.