Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Зачудованим тоном Норрелл йому відповів:

— Здається, нам усе ж таки це вдалося! Магія каже, він тут. У Йоркширі!

67 Дерево глоду

лютий 1817 року

Чилдермасс їхав через вересовий пустир. Попереду виднівся покручений, самотній глід, з якого звисало тіло. З нього здерли пальто й сорочку, тому в смерті покійник відкрив усе те, що без сумніву, за життя ховав: його шкіра була дивним чином спотворена. Груди, спину та руки вкривали мудровані сині письмена. Їх було так багато, що шкіра нещасного видавалася радше синьою, ніж білою.

Під’їжджаючи до дерева, Чилдермасс думав, чи то не вбивця так розписав тіло. Коли він ще був моряком, то чув історії про країни, де перед стратою зізнання злочинців записували різними жахливими способами на їхніх тілах. Віддалік здавалося, що написи нанесено на шкіру, але наблизившись, Чилдермасс помітив, що письмена — під шкірою.

Чилдермасс зліз із коня і повернув покійника так, щоби побачити обличчя. Воно потемніло й опухло, а вибалушені очі налилися кров’ю. Чилдермасс довго дивився на труп, аж поки не розгледів у спотвореному лиці знайомі риси.

— Вінкулюс.

Діставши кишенькового ножа, Чилдермасс перерізав мотузку і опустив покійника на землю. Потім стягнув з нього черевики та штани й заходився вивчати тіло: гола двонога істота[402] посеред зимового пустища.

Дивні письмена вкривали кожен дюйм Вінкулюсової шкіри за винятком обличчя, рук, сороміцьких місць та стоп. Він скидався на синьошкіру людину в білих рукавичках і білій масці. Чим довше Чилдермасс дивився на Вінкулюса, тим сильніше відчував, що ці письмена щось означають.

— Це королівське письмо! — зрештою мовив він. — Це книжка Роберта Файндгелма.

Якраз тоді посипав густий крижаний сніг і вітер став іще дужчим.

Чилдермасс подумав про Стрейнджа і Норрелла, які були за двадцять миль звідси, і голосно розреготався. Яка різниця, хто читає книжки в Гертф’ю? Найцінніша книжка лежала зараз перед ним серед снігу та вітру — гола й мертва.

— Отже, це випало мені? «Найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу».

Наразі це був радше тягар, ніж слава. Книга мала напрочуд незручну форму. Чилдермасс не знав, коли помер Вінкулюс і коли його тіло почне гнити. Що робити? Він міг би перекинути труп через коня. Але людям, яких він може зустріти на дорозі, важко буде пояснити, навіщо йому мертвий шибеник. Він міг сховати тіло й пошукати по коня й підводу. Та скільки часу на це знадобиться? А що як тим часом хтось знайде і забере тіло? В Йорку є лікарі, які платять за трупи, не ставлячи зайвих запитань.

«Я можу накласти закляття приховування», — подумав Чилдермасс.

Воно би, звісно, приховало мертвого Вінкулюса від людського ока, але є ще собаки, лисиці та круки. Відомою Чилдермассу магією їх не обманеш. Книгу вже одного разу з’їли. Чилдермасс не хотів більше ризикувати.

Вочевидь, з книжки треба було зняти копію, але нотатник, перо й чорнила лишилися на столі в Пітьмі абатства Гертф’ю. Що ж тоді робити? Чилдермасс міг нашкрябати письмена на замерзлій землі патиком — але яке з того пуття? Якби тут росли дерева, він би розпалив багаття, а тоді нашкрябав текст вуглиною на обдертій корі. Але поряд стримів тільки покручений глід.

Чилдермасс поглянув на свій кишеньковий ніж. Може, йому вдасться перенести книгу на власне тіло? Цей план мав низку переваг. По-перше, хто сказав, що положення символів на тілі Вінкулюса не має певного значення? Що як, чим ближче текст до голови, тим він важливіший? Все можливо. По-друге, так він зможе надійно зберегти таємницю книжки. Йому не доведеться перейматися, що її вкрадуть. Чи показувати книгу Стрейнджу або Норреллу, Чилдермасс ще не вирішив.

Однак мудровані письмена були нанесені на шкіру Вінкулюса дуже щільно. Навіть, якщо Чилдермассові вдасться ножем точно перенести на власне тіло усі ці дрібні точки, кола та закрути — а він у тому вельми сумнівався, — чи будуть порізи достатньо глибокими, щоб лишитися назавжди?

Чилдермасс зняв пальто і сурдут. Тоді відчепив від сорочки манжету і закотив рукав. На пробу він вирізав на внутрішньому боці такий само знак, що й у Вінкулюса. Результат не тішив — виступило багато крові, через яку неможливо було розібрати, що саме він зробив, а від болю йому паморочилося в голові.

«Я можу пожертвувати кров’ю заради такої мети. Але писати доведеться так багато, що це мене вб’є. Окрім того, як я, в біса, копіюватиму написи зі спини? Перекину його через коня, а коли хтось зачепить мене, стрілятиму, якщо треба буде. Ось такий план. Не дуже гарний, але все ж таки план». Чилдермасс знову вдягнув сурдут і пальто.

Бровар щипав неподалік суху траву, з якої вітер здмухнув сніг. Чилдермасс підійшов до нього. Із валізи він дістав міцну довгу мотузку та скриньку з пістолями. Він вклав у них кулі й насипав пороху на поличку.

Потім Чилдермасс озирнувся, аби переконатися, що з тілом нічого не сталося. Хтось — якийсь чоловік — схилився над Вінкулюсом. Чилдермасс сховав пістолі в кишені пальта і з криком побіг назад.