Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Усі маги бажають приголомшити своїх учителів. Як я приголомшив вас. І хотів те саме зробити для нього.

— Але ж ваша головна мета — визволити місис Стрейндж із зачарованого полону, — нагадав йому Норрелл.

— Так-так. Усе правда, — роздратовано погодився Стрейндж. — Звісно же, так і є. От тільки… — Він не доказав.

Запала тиша, а тоді Норрелл замислено промовив:

— Ви казали про магів, яким завжди кортіло вразити своїх учителів. Мені це нагадало одну пригоду, що мала місце в тисяча сто п’ятдесят шостому році…

Стрейндж зітхнув.

— …Того року Джон Ускґласс потерпав од якоїсь дивної недуги, що час від часу траплялося з ним. Коли він одужав, при королівському дворі у Ньюкаслі влаштували учту. Інші королі й королеви обдарували його незліченними й найдорожчими підношеннями: золотом, рубінами, слоновою кісткою, рідкісними прянощами. Маги доставили магічні речі: пророчі хмари, співочі дерева, ключі до таємничих дверей і так далі — і всякий дарувальник намагався перевершити іншого. Король усім дякував однаково стримано й поважно. Останнім явився маг на ім’я Томас Бог-у-поміч. Із порожніми руками. Дарунка він не мав. Натомість маг підняв голову й промовив: «Володарю, од мене тобі дерева й гори, од мене тобі вітер і дощ». Інші королі й королеви, лорди й леді з рештою магів подивувалися такому нахабству. Їм здалося, він узагалі нічого не зробив. Але вперше від часу своєї хвороби Король усміхнувся.

Стрейндж замислився.

— Що ж, — промовив він, — боюся, я на стороні інших королів і королев. Я нічого не второпав. Звідки ви взяли цю історію?

— Із «Настанов» Белазіса. Замолоду я їх перечитав із пристрасною любов’ю, і цей пасаж мене заінтригував чи не найбільше. Тоді я зробив для себе висновок, що Томас знайшов спосіб переконати дерева, гори й таке інше, щоб вони якимось містичним чином привітали Джона Ускґласса — так би мовити, схилилися перед ним. Мені було приємно зрозуміти щось таке, до чого своїм розумом не дійшов сам Белазіс, проте більше я над цим не замислювався — мені така магія була ні для чого. Через багато років я знайшов відповідне закляття — у «Пташиній мові» Ланчестера, а той переписав його із давнішої, тепер утраченої книжки. Він визнавав, що не знає, для чого годиться це закляття, але я думаю, саме його й використав Томас Бог-у-поміч. Або якесь дуже схоже. Якщо ви справді хочете поговорити з Джоном Ускґлассом, то чому би не скористатися ним зараз? Давайте попросимо Англію привітати його?

— І чого ми цим досягнемо?

— Досягнемо? Нічого! Принаймні, напряму. Але таким чином ми нагадаємо Джону Ускґлассу про все, що єднає його з Англією. З нашого боку це буде виявом поваги, адже саме так випадає поводитися підлеглим короля — принаймні, цього він від них очікує.

Стрейндж знизав плечима.

— Нехай, — погодився він. — Однаково мені нічого запропонувати взамін. Де ваш примірник «Пташиної мови»?

Він оглянув кімнату. Кожна книжка лежала там, де упала, щойно припинила своє існування в подобі крука.

— Скільки ж тут книг? — запитав маг.

— Чотири чи п’ять тисяч, — відповів Норрелл.

Маги взяли по свічці і розпочали пошуки.

Джентльмен із будяковим волоссям хутко крокував по доріжці з мурованою огорожею обабіч. Попереду лежав Стеркросс. Позаду чвалав Стівен, долаючи путь од одної смерті назустріч іншій.

Зараз він думав про Англію тільки як про землю жахів і страждань. Навіть укриті памороззю дерева здавалися закляклими криками. На одній гілці втрималося сухе листя і тепер шурхотіло на вітрі — це повішеник Вінкулюс на глоді. Попереду на доріжці валявся роздертий лисом кролик — це леді Поул, котру невдовзі вб’є джентльмен.

Одна смерть за іншою, одне жахіття за іншим; і Стівен ніяк не міг запобігти їм.

У Стеркросс-Голлі леді Поул сиділа за столом у вітальні і гарячково щось писала. Навколо були розкидані аркуші паперу, змережані її почерком.

У двері постукали, і в кімнату зайшов м-р Сеґундус.

— Перепрошую! — промовив він. — Дозвольте спитати. Ви пишете серу Волтеру?

Вона заперечно похитала головою:

— Це листи до лорда Ліверпуля та редактора «Таймс»!

— Невже? — здивувався м-р Сеґундус. — Що ж, хочу сказати, я теж тільки-но закінчив писати листа, серу Волтеру, але будьте певні, нічого йому не принесе більшої втіхи, ніж один-два рядки, писані вашою рукою, — що ви видужали й вивільнилися од чарів.

— Хіба вашого листа для цього замало? Пробачте, містере Сеґундусе, та поки моя люба місис Стрейндж і сердешний Стівен лишаються під владою лихого духа, я не можу думати ні про що інше! Негайно відправте ці листи! А покінчивши з ними, я одразу сяду за повідомлення для архієпископа Кентерберійського та принца-регента!

— Вам не здається, що до таких високопоставлених джентльменів краще було би звертатися серу Волтеру? Безперечно…