Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Анітрохи! — обурено скрикнула леді Поул. — Навіть не збираюся просити когось про послуги, якщо я з ними й сама можу дати собі раду! І я не маю ані найменшого наміру проміняти — за якусь годину! — безпорадність од магічних чарів на безпорадність із будь-якої іншої причини! Крім того, сер Волтер і близько не зможе так пояснити ницість усіх злочинів містера Норрелла, як я!

Тієї самої миті в кімнату ввійшов інший чоловік — слуга м-ра Сеґундуса на ім’я Чарльз — і розповів, що в селі діється щось дуже дивне. Там бачили високого, увінчаного срібною діадемою чорного чоловіка, який колись уперше привіз її милість у Стеркросс, а з ним — джентльмена з будяковим волоссям, вбраного у яскраво-зелений сурдут.

— Стівен! — вигукнула леді Поул. — Це Стівен і чародій, що мене полонив! Хутчіш, містере Сеґундусе! Зберіть усі свої сили! Тільки ви можете його зупинити! Ви маєте звільнити Стівена, як звільнили мене!

— Здолати фейрі! — вигукнув охоплений жахом м-р Сеґундус. — У жоднім разі! Ні! Я не зможу! Для цього потрібен набагато могутніший маг…

— Нісенітниця! — крикнула жінка, зиркнувши на нього блискучим поглядом. — Згадайте, що вам казав Чилдермасс. Довгі літа навчання вже підготували вас! Варто тільки спробувати!

— Але я не знаю як!.. — почав він безпомічно.

Та вже не мало значення, що саме він знав. Договоривши, леді Поул пустилася навтьоки, і м-р Сеґундус, вважаючи за обов’язок її боронити, мусив бігти за нею.

У Гертф’ю два маги відшукали «Пташину мову» — вона лежала на столі, розгорнута на сторінці з закляттям. От тільки лишалася проблема, як правильно назвати Джона Ускґласса. Норрелл згорбився над срібним тарелем, намагаючись відшукати його закляттями. Вони вже перебрали всі відомі його імена й титули, але закляття нікого не могло знайти. Вода в тарелі залишалась темна й одноманітна.

— Може, спробувати його ім’я мовою фейрі? — запропонував Стрейндж.

— Воно втрачене, — відповів Норрелл.

— А Короля Півночі ми вже пробували?

— Так.

— А.

Стрейндж трохи подумав і раптом пригадав:

— А як щодо того чудернацького назвиська, яке ви згадували? Якось так він сам себе іменував. Безіменний хто?

— Безіменний раб?

— Так. Спробуйте це.

Норрелла посіли сумніви. Але він наклав закляття й згадав при цьому безіменного раба. Тієї ж миті вигулькнув голубуватий огник. Маг продовжував, й іскорка засвідчила перебування безіменного раба в Йоркширі — майже там само, де раніше являвся Джон Ускґласс.

— Ось! — тріумфально вигукнув Стрейндж. — Тільки дарма тривожилися. Він і досі тут.

— Не думаю, що це одна й та сама особа, — засумнівався Норрелл. — Цятка має інакший вигляд.

— Містере Норрелле, благаю, не фантазуйте! Ну, а хто ж це? Скільки тих безіменних рабів може бути в Йоркширі?

Питання було слушне, і м-р Норрелл більше не протестував.

— Перейдімо ж тепер до самої магії, — сказав Стрейндж. Він узяв книжку і став декламувати закляття. Він звернувся до дерев Англії, до гір Англії, до сонячного світла, води, птаства, землі й каміння. Він звернувся до них усіх, один за одним, і попросив їх віддати себе в руки безіменного раба.

Стівен і джентльмен вийшли до мосту перед Стеркроссом.

У селі панувала тиша; майже ніде й нікого не було видно. Дівчина в ситцевій сукенці та вовняній накидці виливала молоко з дерев’яних цебер у кадіб для сиру. Доріжкою за будинком ішов чоловік у гетрах та крислатому капелюсі; поруч із ним підтюпцем біг пес. Завернувши за ріг, чоловік усміхнувся дівчині, а пес радісно загавкав. Це була проста буденна сценка, яка би в звичний день потішила Стівена, але в своїм теперішнім настрої він відчував тільки холод; і якби той чоловік раптом ударив дівчину або задушив її, дворецький анітрохи не здивувався б.

Джентльмен уже виходив на міст. Стівен рушив за ним і…

…і все перемінилося. З-за хмари визирнуло сонце; його промені пробивалися крізь голі дерева; вигулькнули сотні яскравих сонячних зайчиків. Цілий світ перетворився на головоломку чи лабіринт. Він раптом став ніби втілений забобон, який забороняє наступати на краї кам’яних плит у бруківці, чи дивовижну магію під назвою Донкастерові клітинки, яку виконують на дошці, схожій на шахівницю. Раптом усе набуло значення. Стівен боявся ступити крок. А якби він так зробив і став, наприклад, у тінь або он ту латку світла, світ міг би навіки змінитись.

«Чекайте! — осяяв його дикий здогад. — Я не готовий для цього! Я нічого не обдумав. Не знаю, що робити!»

Та було пізно. Він підвів голову.

Голе гілля на тлі неба було письменами, і проти своєї волі він міг їх прочитати. Він бачив, що це питання, яке йому ставили дерева.

— Так, — відповів він їм.

Їхній вік і їхнє знання належали тепер йому.