Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Тим часом у Падуї Ґрейстіли вже поснідали і зібралися в маленькій вітальні на другому поверсі. Того ранку в сім’ї панував не найкращий настрій. Поміж них настала незгода. Д-р Ґрейстіл завів собі звичку курити люльку всередині будинку, проти чого вельми протестували Флора та тітонька Ґрейстіл. Тітонька намагалася з ним сперечатися, але переконати впертого д-ра Ґрейстіла їй було не під силу. Курити люльку було його улюбленим заняттям, і він вважав, що має право на одну-дві слабості, коли вже змирився з небажанням своїх родичок будь-куди подорожувати. Тітонька Ґрейстіл заперечувала, кажучи, що курити треба надворі. На що д-р Ґрейстіл відповідав, мовляв, надворі дощить, а під дощем важко курити люльку — тютюн відсиріє.

Тож він палив собі люльку, тітонька Ґрейстіл кашляла, а Флора, ладна в усьому звинувачувати себе, переводила сумний погляд з одного на іншу. Так тривало цілу годину, коли д-р Ґрейстіл раптом вигукнув у цілковитому зачудуванні:

— У мене почорніла голова! Геть чорна!

— А чого ти сподіваєшся, коли куриш? — огризнулася його сестра.

— Татку, — стурбовано відклала своє шиття Флора, — ви про що?

Д-р Ґрейстіл не зводив погляду із дзеркала — того самого дзеркала, яке загадково з’явилося у той день, коли Стрейндж відвідав Падую. Флора стала за батьковим кріслом, щоб і собі бачити. Її здивований скрик змусив і тітоньку Ґрейстіл приєднатися до них.

Там, де в дзеркалі мала відображатися голова д-ра Ґрейстіла, чорніла пляма, що ворушилась і міняла форму. Пляма росла, поки не стала скидатися на постать людини, яка наближалася до них по довжелезному коридору. Фігура все ближчала, й тепер уже було видно, що це жінка. Біжучи, вона кілька разів озиралася, неначе боялася, що хтось її переслідує.

— Що могло її так налякати? — запитала тітонька Ґрейстіл. — Ланселоте, тобі щось видно? За нею щось женеться? Сердешна леді! Ланселоте, ми можемо їй чим-небудь допомогти?

Д-р Ґрейстіл підійшов до люстра, поклав на його поверхню руку і штовхнув. Та воно, тверде й гладеньке, анітрохи не ворухнулося, як і всяке інше дзеркало. Він трохи повагався, ніби змагався з думкою, чи не вдарити чимось твердішим.

— Обережно, татку! — стурбовано крикнула Флора. — Тільки не розбийте!

Жінка в дзеркалі була все ближче. Якоїсь миті вона опинилася геть поруч, так що можна було розгледіти витіювате гаптування та бісер на її сукні; вона зіпнулася на раму, як на сходинку. Поверхня дзеркала розм’якшилася, немовби перетворюючись на густу хмарину чи туман. Флора поквапилася підставити до стіни стілець, аби допомогти жінці спуститися. Три пари рук простягтися, щоб її підхопити та забрати від того, що її так налякало.

Жінці було років тридцять — тридцять два, і була вона вбрана у сукню кольору осені. Жінка дуже засапалася й не могла прийти до тями від бігу. Шаленим поглядом вона обвела не відому їй кімнату, незнайомі обличчя, геть чуже оточення.

— Це Фейрі? — запитала вона.

— Ні, мадам, — відповіла Флора.

— Це Англія?

— Ні, мадам. — В очах Флори забриніли сльози. Вона приклала руку до грудей, намагаючись опанувати себе. — Це Падуя. В Італії. Мене звуть Флора Ґрейстіл. Вам це ім’я нічого не говорить, та я чекала на вас на прохання вашого чоловіка. Я дала йому слово, що зустріну вас.

— Джонатан тут?

— Ні, мадам.

— Ви — Арабелла Стрейндж, — приголомшено промовив д-р Ґрейстіл.

— Так, — відповіла вона.

— Леле! — вигукнула тітонька Ґрейстіл, приклавши руку до рота й водночас схопившись за серце. — Леле!

А потім її руки запурхали навколо обличчя і стану Арабелли:

— Леле! — скрикнула вона втрете, розридалася й пригорнула її до себе.

Стівен прокинувся. Він лежав на мерзлій землі у вузькій долині. Сонце сховалося. Стояв сірий і холодний день. Усю долину перегородила велика стіна із жорен, брил і землі — це була моторошна могила. Тут утворилася загата, але ручай усе одно пробивався крізь неї й тепер розливався внизу. В брудних калюжах неподалік валялися Стівенові корона, скіпетр і держава. Він утомлено підвівся.

Здалеку хтось його кликав:

— Стівене! Стівене!

Він подумав про леді Поул.

— Я позбувся імені свого полону, — промовив він. — Його більше немає.

Він підібрав свої регалії та пішов геть.

Стівен не мав ані найменшої гадки, куди йде. Він убив джентльмена і дозволив джентльменові вбити Вінкулюса. Додому йому тепер ніколи не вернутися, якщо те місце можна було взагалі назвати домом. Що скажуть англійський суддя та присяжні чорному чоловікові, котрий убивця двічі? Стівен покінчив з Англією, а Англія — з ним. Він ішов уперед.

Трохи згодом він помітив, що пейзаж навколо змінився і вже не був англійським. Його обступали могутні, стародавні дерева з гілками, вдвічі товщими від людського тулуба й переплетеними в дивовижних фантастичних візерунках. І хоча тривала зима, і чагарі навколо були голі, подекуди траплялися розквітлі троянди, криваво-червоні й білосніжні.

Позаду лежала Англія. За нею він не жалкував. Він не озирався. Він ішов уперед.