Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Стівен дістався продовгуватого, присадкуватого пагорба, посеред якого відкривався прохід. Той радше скидався на вуста, ніж на двері, проте лихого враження не справляв. Всередині одразу за порогом хтось стояв і чекав на нього.

«Мені відоме це місце, — подумав він. — Та це ж Покинь-Надію! Хіба таке можливо?»

Садиба не просто перетворилася на пагорб — здавалося, тут усе перемінилося. У лісі раптом повіяв свіжий, невинний дух. Дерева більше не загрожували мандрівникам. У їхніх кронах тепер проглядало спокійне зимове небо холодної блакитної барви. Де-не-де сяяла зоря, хоч сказати, вранішня чи вечірня, він би не взявся — не пам’ятав. Стівен озирнувся в пошуках стародавніх кістяків та іржавих обладунків — цих моторошних знаків кровожерливої натури джентльмена. На свій великий подив, він їх знайшов повсюди: під ногами, поміж коренів дерев; їх обплітали чагарі шипшини та ожини. Та вони тепер виглядали значно давнішими та геть спорохнявіли; вони поросли мохом, вкрилися іржею та перетворилися на пил. Ще трохи, і від них нічого не лишиться.

Стівен упізнав того, хто стояв у проході; вони зустрічалися на балах та процесіях у Покинь-Надії. Але він теж сильно змінився: риси фейрі увиразнились, в очах з’явився яскравіший блиск, а брови стали значно видатнішими. Рясно закучерявилась чуприна, як руно в баранця чи поросль папороті напровесні. І навіть усе обличчя взялося золотавим пушком. Він виглядав старішим, але водночас невиннішим.

— Ласкаво просимо! — вигукнув він.

— Це й справді Покинь-Надію? — запитав той, хто раніше був Стівеном Блеком.

— Так, діду!

— Я не розумію. Покинь-Надію — могутній замок, а це… — Той, хто раніше був Стівеном Блеком, затнувся. — Мені бракує слів, щоб це правильно назвати.

— Це бруг, діду! Це світ під пагорбом. Зміни прийшли в Покинь-Надію! Старий король помер. Новий король наближається! І при його надходженні світ скидає свою зажуру. Гріхи старого короля розвіялись, наче ранковий туман! Світ набуває подоби нового. Його чесноти заповнять ліс і діл!

— Новий король? — Той, хто раніше був Стівеном Блеком, подивився на свої руки. В одній він тримав скіпетр, в другій — державу.

Фейрі всміхнувся до нього, немов дивуючись зі здивування співрозмовника.

— Зміни, які ви принесли в цей світ, набагато перевершують усі ваші діяння в Англії.

Вони пройшли разом у велику залу. Новий король сів на стародавній престол. Довкола нього зібрався натовп знайомих і не дуже знайомих облич, але, мабуть, він не всіх міг пізнати, бо ніколи не бачив їхньої істинної подоби. Довгий час він мовчав.

— Цей дім, — нарешті промовив він, — занедбаний і брудний. Його мешканці марнували життя в безглуздих веселощах та відзначенні колишніх бузувірств, які не годиться навіть пам’ятати, не кажучи вже про те, щоб їх відзначати. Я це часто бачив, і мене від цього часто проймав жаль. Всі ці хиби я з часом виправлю[403].

***

Коли закляття подіяло, по всьому Гертф’ю пронісся дужий вітер. У Темряві загрюкали двері; чорні гардини напнулися в чорних кімнатах; чорні папери злетіли з чорних столів і затанцювали в повітрі. Несамовито бив у крихітній вежі над стайнями дзвін — давно забраний зі старого абатства і давно вже забутий.

У бібліотечних дзеркалах та циферблатах з’являлися дивні видіння. Вітер метляв шторами, і в проріхах між них теж прозирали видіння. Вони щільно й швидко йшли одне за одним, не даючи часу їх добре роздивитись. Деякі м-р Норрелл впізнав: розбита гілка падуба в його бібліотеці на Гановер-сквер; крук у польоті перед собором святого Павла, цієї миті — втілення королівського летючого крука; велике чорне ліжко на заїжджому дворі у Вонсфорді. Решта йому здалися геть незнайомими: дерево глоду; чоловік, розіпнутий на чагарнику; грубо складена кам’яна стіна впоперек вузького яру; незакоркована пляшечка, яка гойдається на хвилі.

Аж раптом зникли усі видіння, крім одного. Воно заповнило собою ціле високе вікно у бібліотеці. От тільки видінням чого це було, м-р Норрелл не збагнув, бо розгубився. Воно нагадувало величезний, довершено круглий чорний камінь, відполірований до сліпоти, обрамлений у тонке кільце зернистої оправи й розташований нібито на якійсь чорній горі. М-р Норрелл подумав про гору, бо її схил нагадав йому чорне верескове пустище після пожежі, але замість обвуглених решток його вкривав мокрий шовк або до блиску начищена шкіра. Раптом цей камінь щось учинив: ворухнувся або крутнувся. Блискавичний рух не можна було до пуття розібрати, але м-ра Норрелла мало не знудило, адже здалося, що камінь моргнув.

Вітер ущух. Дзвін наді стайнями вгамувався.

М-р Норрелл глибоко зітхнув із полегшенням від того, що все скінчилось. Стрейндж стояв, схрестивши руки на грудях, у глибокій задумі, втупившися собі під ноги.

— Ви щось зрозуміли? — спитав його м-р Норрелл. — Останнє видиво було найгіршим. На якусь мить мені здалося, це око.

— Це й було око, — відповів Стрейндж.

— Але чиє? Якоїсь потвори? Чудовиська? Мені воно дуже збентежило!

— Жахливе і справді, — погодився Стрейндж. — Та з іншої причини, ніж ви собі уявляєте. Це було око крука.