Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Коли призначений день настав і колишні члени товариства приїхали в «Стару зорю», то виявили, що у Довгій кімнаті зібралося понад п’ятдесят магів чи тих, хто волів ними стати. Більшість зручних місць уже зайняли, тому колишні члени (а серед них були м-р Сеґундус, м-р Ганіфут та д-р Фокскасл) мусили вмоститися на невеличкому підвищені неподалік від каміну. Втім, у цьому була своя перевага: вони могли краще роздивитися нових магів.

Видовище не тішило серця колишніх членів товариства. У залі зібрався якнайбарвистіший люд («Навряд чи тут знайдеться бодай один джентльмен», — зауважив д-р Фокскасл). Тут було двоє фермерів і кілька крамарів. Тут був палкий блідий юнак зі світлим волоссям; він запевняв сусідів, що повідомлення в газеті умістив сам Джонатан Стрейндж, який, без сумніву, прибуде сюди з хвилини на хвилину, аби навчати всіх магії! Також у залі був священик (гарний знак!) — гладко виголений, серйозний, вбраний у чорне чоловік. Разом із ним прийшли такий само поважний сірий пес і надзвичайно вродлива молода дама в червоній оксамитовій сукні. Вона, звісно, мала менш поважний вигляд. Дівчина була чорнява, а очі її палали.

— Містере Тейлоре, — звернувся д-р Фокскасл до свого помічника, — коли ваша ласка, сходіть до цього джентльмена і натякніть йому, що ми не запрошуємо на збори членів родини.

М-р Тейлор поспіхом рушив виконувати доручення.

Зі свого підвищення колишні члени Вченого товариства магів Йорка помітили, що священик виявився значно суворішим, ніж видавалося з його спокійного лиця. М-ру Тейлору він відповів вельми гостро.

Помічник повернувся з таким повідомленням:

— Містер Редрут просить товариство пробачення, але він не маг. Він вельми цікавиться магією, але сам не чарує. Магією володіє його донька. Він має одного сина та трьох доньок — і всі вони маги[408]. Інші просто не захотіли прийти на зустріч. За його словами, вони не хочуть водитися з іншими магами і воліють навчатися вдома, щоб їх нічого не відволікало.

Запала пауза, поки колишні члени товариства намагалися (безуспішно!) второпати, що за нісенітницю вони почули.

— Певно, його пес теж займається магією, — зауважив д-р Фокскасл, і члени товариства розреготалися.

Невдовзі стало ясно, що новоприбулі розділилися на дві партії. Однією з перших низьким голосом заговорила міс Редрут, юна леді в оксамитовій червоній сукні. Вона не звикла виступати перед публікою, тому трохи квапилася, і не всі маги розібрали, що вона каже, але говорила вона дуже палко. Зводилося її промова до того, що Джонатан Стрейндж — це все, а Ґілберт Норрелл — ніщо! Стрейнджа скоро виправдають, а Норрелла — покриють ганьбою! Магія звільниться від кайданів, які на неї накинув Ґілберт Норрелл! Такі заяви, та ще й пересипані згадками про втрачений шедевр Стрейнджа «Літопис і чин англійської магії» розсердили інших магів, котрі обурено заявили, що книга Стрейнджа переповнена лихою магією, а сам маг — убивця. Він, без сумніву, вбив свою дружину[409], а також, певно, звів у могилу і Норрелла.

Суперечка розгоралася не на жарт, але її перервало прибуття двох чоловіків. Жоден із них не був поважним на вид. Обидва мали довге скуйовджене волосся та носили старі пальта. Та якщо один, схоже, був звичайнісіньким волоцюгою, то другий мав трохи охайніший вигляд і справляв враження людини ділової, навіть владної.

Волоцюга й не глянув на Йоркське товариство. Він всівся просто на підлогу і став вимагати джину та гарячої води. Другий чоловік став посеред кімнати і подивився на присутніх, криво посміхаючись. Він уклонився у бік міс Редрут і звернувся до магів з такими словами:

— Джентльмени! Мадам! Можливо, дехто з вас мене пам’ятає. Ми бачилися десять років тому, коли містер Норрелл творив магію у Йоркському соборі. Мене звати Джон Чилдермасс. До минулого місяця я був слугою Ґілберта Норрелла. А це, — він вказав на чоловіка, що сидів на підлозі, — Вінкулюс, колишній вуличний ворожбит у Лондоні.

На цьому Чилдермасс змовк, і всі заговорили водночас. Колишніх членів Йоркського товариства розсердило, що вони залишили свої затишні крісла біля камінів, аби вислуховувати повчання слуги. Та поки ці вихлюпували обурення, більшість новоприбулих повелися інакше. Усі вони належали або до стрейнджитів, або до норреллітів, проте ніхто з них на власні очі не бачив свого кумира. Тому перебування поруч із людиною, яка знала обох магів і спілкувалася з ними, вкрай схвилювало їх.

Чилдермасса гамір нітрохи не бентежив. Він просто перечекав, доки всі втихомиряться достатньо, щоби можна було говорити, і правив далі:

— Я прийшов повідомити вам, що угода з Ґілбертом Норрелом втратила чинність. Її скасовано, джентльмени. Ви знову можете бути магами, коли на те ваша воля.

Один із нових магів викрикнув питання, чи прибуде Стрейндж. Інший волів дізнатися, чи приїде Норрелл.

— Ні, джентльмени, — відповів Чилдермасс. — Вони не прийдуть. Вам доведеться мати справу зі мною. Не думаю, що Стрейндж і Норрелл повернуться до Англії. Принаймні, не за нашого покоління.

— Чому? — запитав м-р Сеґундус. — Куди ж вони вирушили?