Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

У ті дні до Падуї прибув молодий ірландський капітан, і багато хто вважав, що він зачарований Флорою, хоча сама вона це заперечувала. Під Ватерлоо він вів кавалерійську роту в бій, у саме пекло ворожого вогню, але, здавалося, губив усю свою мужність, коли справа стосувалася Флори. Він не міг поглянути на неї, не зашарівшись, і дуже хвилювався щоразу, коли дівчина заходила до кімнати. Тож йому було трохи легше звертатися до місис Стрейндж за відомостями, коли Флора вийде на прогулянку у Прато-делла-Валле (прекрасний сад у самому серці міста) або ж коли вона збирається навідати Бакстерів (спільних друзів); і Арабелла завжди охоче йому допомагала.

Але полон лишив на ній слід, якого не легко було позбутися. Арабелла звикла танцювати цілу ніч, тож сон нелегко йшов до неї. Іноді ночами їй вчувалися печальні мелодії скрипки й дудки фейрі, що кликали її до танцю, — та певно, що танцювати їй зовсім не хотілося.

— Розмовляйте зі мною, — просила вона Флору й тітоньку Ґрейстіл. — Розмовляйте — і, сподіваюсь, я зможу опанувати себе.

Тоді котрась із жінок або й обидві сідали поруч і розмовляли про все, що тільки спадало на думку. Та часом бажання руху — будь-якого руху — було надто сильним, тож Арабелла починала міряти кроками спальню, яку ділила з Флорою. Іноді траплялося, що д-р Ґрейстіл і Френк люб’язно жертвували власним сном, аби прогулятися з нею нічними вулицями Падуї.

Однієї такої квітневої ночі вони гуляли неподалік від собору; Арабелла з д-ром Ґрейстілом обговорювали повернення до Англії, заплановане на наступний місяць. Арабеллу трохи лякала думка про те, що вона знову опиниться в товаристві англійських друзів, а д-р Ґрейстіл її заспокоював. Раптом Френк здивовано вигукнув і вказав угору.

Зорі зрушили з місця і змінилися; на латці неба над ними показалися нові сузір’я. Неподалік височіла старовинна на вигляд кам’яна арка. У цьому не було нічого дивного: зрештою, Падуя славиться таємничими порталами, арками й галереями. Однак, ця арка відрізнялася від інших. Падую звели з середньовічної цегли, тому її вулиці часто тішать око рожево-золотавою барвою. А ця арка була із похмурого каміння Півночі, й обабіч отвору стояли статуї Джона Ускґласса, чиє обличчя наполовину приховував капелюх із крилами крука. Просто посеред арки стояла висока постать.

Арабелла завагалася.

— Ви ж далеко не відійдете? — запитала вона у д-ра Ґрейстіла.

— Ми з Френком будемо тут, — сказав д-р Ґрейстіл. — Навіть не зрушимо з місця. Ви будь-якої миті можете нас гукнути.

Далі вона рушила сама. Чоловік, що стояв у порталі, читав. Коли Арабелла підійшла, він підвів голову і поглянув на неї звичним, таким рідним поглядом, ніби не розумів, де він є і що то за світ поза книгою.

— Цього разу ти прийшов без грози, — мовила вона.

— А, ти про це чула? — трохи ніяково усміхнувся Стрейндж. — Певно, тоді я трохи перестарався. Поганий смак, от і все. У Венеції я провів забагато часу в товаристві лорда Байрона і, здається, перейняв щось від нього.

Вони трохи пройшлися, і щомиті над ними змінювався візерунок сузір’їв.

— Ти маєш гарний вигляд, Арабелло, — мовив Стрейндж. — Я боявся… Чого ж я боявся? О, тисячі різних речей. Боявся, що ти не захочеш розмовляти зі мною. Але ти тут. Я дуже радий тебе бачити.

— Тепер можеш облишити тисячу своїх страхів, — відповіла вона. — Принаймні ті, що стосуються мене. Вам уже вдалося знайти спосіб розвіяти Пітьму?

— Ні, ще ні. Але, по щирості, останнім часом ми були дуже заклопотані — перевіряли кілька нових здогадів про наяд, — а тому геть не мали часу серйозно взятися до цієї справи. Утім, кілька згадок у Ґуберовому «Воротарі Аполлона» вселяють надії. Ми сподіваємось на краще.

— Я рада. Мені стає так гірко від думки, що ти страждаєш.

— Не засмучуйся, благаю тебе. До того ж я не страждаю. Спершу було трохи, але не тепер. А ще ми з Норреллом далеко не перші англійські маги, яким доводиться працювати під дією закляття. Роберт Даймок у дванадцятому столітті посварився з фейрі і відтоді більше не міг розмовляти, тільки співав — а це, я певен, далеко не так приємно, як може здатися. У чотирнадцятому столітті жив маг зі срібною ногою — і це, мабуть, дуже незручно. До того ж, хто сказав, що Пітьма не може дати нам якісь переваги? Ми збираємося залишити Англію, за межами якої, мабуть, зустрінемо безліч облудних створінь. Англійський маг здатен справити неабияке враження, а двоє англійських магів, гадаю, — удвічі сильніше. Але коли двоє англійських магів ще й оточені Непроникною Пітьмою… що ж, гадаю, цього достатньо, щоби вселити жах у будь-яке серце, крім, може, напівбога!

— Куди ви рушите?

— О, є стільки різних місць! Цей світ — лише один із багатьох, а чарівникові не личить ставати — як би сказати? — містечковим.

— А містерові Норреллові таке до вподоби? — із сумнівом запитала Арабелла. — Він ніколи не любив мандрувати — навіть до Портсмута.