Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Як розбудовник і засновник означеного вище Славного Відродження, я сподіваюся, що моє несхвалення — якнайсильніше несхвалення — важитиме для людей, котрі назвалися «Блумсбері» (ким би вони не були). Надіюсь, що, дізнавшися про моє невдоволення, вони одразу ж облишать усяку думку опублікувати цю лиху книгу. Коли ж упиратимуться, то я зобов’язаний буду звернутись до своїх друзів-урядовців. Маю підстави сподіватися, що це звернення матиме успіх.

Подейкують, що добродії в «Блумсбері» мають намір опублікувати цю книгу і в інших краях. Якщо зичливці в нашому Міністерстві закордонних справ виявлять мені ласку й нададуть список держав, які вважають нашими союзниками (зізнаюся, я тут не дуже добре обізнаний у наших справах), то я залюбки власним коштом замовлю переклад цього листа відповідними мовами. Що ж до Наших Колишніх Колоній в Америці, то я до них геть не прихильний. Адже не минуло ще й тридцяти-сорока років по тому, як цей безсоромний Народ зчинив негідний бунт проти свого законного Короля. Тож нехай там друкують цю книгу! І коли американці, спробувавши вивчитися з неї магії, випадково обернуться на котів чи викличуть мантикор на свою остаточну погибель, не думаю, що хтось за ними сумуватиме.

Ґілберт Норрелл, Маг при Адміралтействі

Гановер-сквер

Лондон

Витяг із листа Джонатана Стрейнджа (мага при герцогу Веллінґтоні) до тітоньки, місис Ерквістоун в Единбурзі

«…Чули? Якісь люди, що звуться “Блумсбері”, запосілися опублікувати роман з історії Відродження Англійської Магії. Це ж прекрасно! Ніяк не можу натішитися цій новині. Хіба ж є кращий спосіб настановити, аніж вкладаючи знання у справно скроєний роман? Якщо авторка належним чином виконала свою роботу (а я на це сподіваюся), то Британська Публіка невдовзі отримає зиск, почавши значно краще розуміти суперечку, що загрожувала роздерти Англійську Магію надвоє. Якнайскоріше надішлю вам примірник, тільки-но лондонські книгарі зачнуть торгувати цією книжкою.

Маю честь визнати, що охоче читаю романи. Це розвага й заняття, яке приносить мені найбільше задоволення. Сядеш собі біля каміна й мчиш навколо світу. Одна-дві сторінки, і вас уже спіткали щонайжахливіші небезпеки; вас розвеселило найстрокатіше багатство людської вигадки; ви встигли засмутитися, порадіти й піднестися духом. А вже наступної миті чутно, як слуга несе чай, і ось ви знову вже сам свій, сьорбаєте чай і якнайспокійніше їсте грінки. Хочеться тільки вірити, що ця книга (себто роман з історії Англійської Магії) не вийде аж надто врочистою. Зневажаю книжки без жартів.

Я трохи знаюся з людьми, які напоумилися опублікувати роман. (Ніяк не згадаю назви.) Ми сусідимо з ними на Сого-сквер. Здається, вони досить приємні й товариські. Регулярно надсилають мені картки із запрошеннями на вечірки. Та я до них не ходжу. Ось і зараз надіслали листа: просять підтримати видання. Я, безперечно, піду їм назустріч. Радитиму роман, де тільки можна. Сам я книжку ще не читав, але це неважливо. Важливо те, що Норрелл її зненавидить. Хіба щось інше здатне завдати йому таких мук? Проста стаття в одному з “Ревю” про засади погодної магії валить його в ліжко на тиждень. Роман же в трьох томах найпевніше його вб’є…»

М-р Норрелл про міс Кларк

Дуже радий, що в мене питаються про міс Кларк. Дуже радий, що маю нагоду висловити свою думку про неї. Передусім дозвольте сказати, що я геть не схвалюю Жіноцтво, яке воліє здобувати якусь професію, а надто — літературний фах. Смію зауважити, всякій пані можна пробачити написання роману, коли її на цей відчайдушний крок штовхнула бідність, вдівство або численні діти й родичі, що їх треба прогодувати, — але в цієї жінки, наскільки мені відомо, таких виправдань немає.

Ба гірше, в своїй книжці вона рішила зобразити Славне Відродження Англійської Магії — історія якої в її викладі, я певен, грішитиме численними хибами та неточностями. Вже те, що котрійсь із нашого Жіноцтва взагалі заманулося писати про магію, щонайприкріше мене приголомшує. Я переконаний, нам необхідний закон, що внеможливить такі діяння в майбутньому, про що я й говоритиму з прем’єр-міністром за першої-ліпшої нагоди.

Що ж до решти питань, які поставили видавці цієї прикрої книженції, мені сказати просто нічого. Я не знаю, ні яка з себе ця жінка, ні якої вона вдачі, ні з якої вона родини, ні яке веде життя. Мені це байдуже.

Джонатан Стрейндж про міс Кларк

Я надзвичайно тішуся з романів, особливо пера міс Остін та місис Редкліфф. Зізнаюся, я все ще не знайшов часу прочитати витвір міс Кларк — нині магам не бракує роботи. Кажуть, він головно про мене. Безсумнівно, мені це лестить, але, сподіваюся, міс Кларк пробачить, якщо я скажу, що новина ця не така вже й приголомшлива. Хай там як, а все ж я був прототипом героя однієї з недавніх поем лорда Байрона[411].

Що стосується самої міс Кларк, то її вже полишив перший квіт молодості. Вона старша донька в сім’ї священика з північної Англії. Її батечко — щонайреспектабельніший сивочолий джентльмен, який неабияк розбирається в заплутаних моментах Історії Церкви та спорті.