Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Прикро казати, але здобутки в міс Кларк мізерні. Вона майже не грає на музичних інструментах і не співає. Не танцює. Геть не вміє малювати. Знає лише кілька слів німецькою. Італійською говорить повільно і з помилками, тож самим італійцям її слова зовсім не зрозумілі. Їй здається, що вона любить гаптувати, але до пуття ніколи цим не займалася (тож мусимо додати до її вад ще й лінощі). Якби ж вона була юна, то все можна було би списати на неналежне виховання, однак у такім зрілім віці винуватити інших уже не випадає.

Я не назвав би її красунею. Шанувальник у неї один-єдиний — такий собі д-р Ґрінленд, випускник Оксфордського університету, та позаяк він сам скидається на кривоногого гнома, то високих стандартів краси від нього годі й чекати. Коли я востаннє мав честь її бачити, то взута вона була в рожеві черевички — яка прикра манірність!

Михайло Назаренко Фейрі та джентльмени

Коли з’являється ні на що не схожа книга, її одразу намагаються порівняти із чимось дуже відомим — бо як інакше продати і як пояснити?

Коли 1937 року вийшов «Гобіт», в усіх рецензіях згадували «Алісу в Дивокраї» («Краще би “Задзеркалля”!» — буркотів Толкін; бо в «Задзеркаллі» є карта!). Коли 1954 року видали перший том «Володаря Перснів», на суперобкладинці його порівнювали з лицарським романом Томаса Мелорі, поемами Лодовіко Аріосто та Едмунда Спенсера, а ще — з науковою фантастикою, бо якщо Середзем’я так детально продумане, то певно ж, це НФ?

І яких тільки імен не було у відгуках на «Джонатана Стрейнджа та містера Норрелла» (2004)! Звісно ж, найчастіше казали, що це «“Гаррі Поттер” для дорослих», бо й видавництво було тим же самим — «Блумсбері». Звісно, повсякчас згадували Джейн Остін, бо стилізація під неї справді ідеальна. Трапилася навіть така оцінка: «“Майстер і Маргарита”, якби цей роман написав Дікенс».

Найдивнішу фразу написав Ніл Ґейман — а видавці винесли її на обкладинку: «Безперечно, найкращий англійський фантастичний роман за останні сімдесят років». «А як же Толкін?» — спитали всі, й Ґейману довелося пояснювати, що у звороті «англійський фантастичний роман» наголос стоїть на слові «англійський», а кажучи про «сімдесят років», він починав відлік від однієї конкретної книги…

…про яку трохи далі. Бо перш ніж ми розберемося з англійськістю (Englishness) та літературними традиціями — тобто з тим, як і про що написано цей роман, — треба подивитися, як і чому він виник. Треба придивитися до Сюзанни Кларк.

Народилася вона 1959 року, тобто роман вийшов друком, коли її «вже полишив перший квіт молодості», за неввічливими словами Джонатана Стрейнджа. Старша дитина в родині священника-методиста. Вивчала в Оксфорді філософію, економіку та політологію (сама не знає, навіщо). А ще вона хотіла стати письменницею.

Точніше кажучи, вона, як і багато початківців, хотіла писати, але геть не уявляла, що саме і про що. Вона відвідувала літературні курси і на все життя закохалася в оповідання Борхеса (їхній потужний вплив помітний не у «Стрейнджі та Норреллі», а у другому романі Кларк — «Піранезі»). Вона взялася за детектив, але швидко виявила, що в нього просочуються фантастичні та сюрреалістичні елементи; почала роман про янголів у Ліверпулі; і, зрештою, поїхала за кордон — викладати англійську мову в Італії та Іспанії.

В місті Більбао Сюзанна Кларк захворіла — пізніше виявилося, що то був перший напад хвороби, від якої вона страждає й досі, а лікарі ніяк не можуть точно діагностувати, що ж це таке. В ліжку Кларк перечитала «Володаря Перснів» і — як і багато хто до та після неї — зрозуміла: ось що вона хоче написати. Зовсім інакше й зовсім про інше, але — це. Згадалося й дитяче читання, казки К. С. Льюїса та Е. Несбіт, з їхнім поєднанням чарівного і буденного. Згадалося «Земномор’я» Урсули К. Ле Гуїн, в якому, за словами Кларк, «магія здається абсолютно реальною. Ви відчуваєте, що вона має існувати й бути саме такою, як у Ле Ґуїн».

І десь у той же час Кларк побачила те, що згодом описала як «сон наяву»: чоловік у костюмі XVIII століття розмовляє з англійськими туристами в якомусь місті, що дуже нагадує Венецію. Чоловік цей — маг, і його чародійство призвело до якихось жахливих наслідків. (Читачі роману, звісно, вже впізнали Джонатана Стрейнджа та родину Ґрейстіл, — але Кларк тоді ще гадки не мала, хто ці люди.)

Містер Норрелл прийшов із малюнка — точніше, з пазла, який Кларк колись збирала: немолоді чоловіки в старомодних перуках сидять над книжками в бібліотеці. До речі, Кларк зізнається, що з усіх персонажів роману містер Норрелл найближчий до самої авторки. Читати книжки, якнайменше спілкуватись із людьми…

«Я не вигадую історію, аби потім знайти персонажів, які би їй пасували. Радше я покладаюся на персонажів, котрі допомагають мені з’ясувати, яку ж історію я пишу».

Тож яку?