Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Чилдермасс усміхнувся.

— Туди, куди вирушають усі маги. За небо. По той бік дощу.

Один із норрелітів зауважив, що Джонатан Стрейндж мудро вчинив, забравшись із Англії, бо інакше його б напевне повісили.

Палкий блідий юнак зі світлим волоссям уїдливо відказав, що вся зграя норреллітів невдовзі опиниться у дуже прикрому становищі: адже найголовніший принцип норреллітської магії в тому, що повсякчас треба спиратися на книжки? І як же вони збираються це робити, коли всі книжки зникли разом із абатством Гертф’ю?[410]

— Джентльмени, вам не потрібна книгозбірня у Гертф’ю, — мовив Чилдермасс. — Як і бібліотека на Гановер-сквер. Я привіз вам дещо значно краще. Книгу, якою Норрелл прагнув заволодіти, але ніколи не бачив. Книга, про існування якої Стрейндж навіть не здогадувався. Я привіз вам книгу Джона Ускґласса.

Іще більший гамір. Іще палкіші суперечки. Посеред того хаосу міс Редрут виголошувала промову на захист Джона Ускґласса, якого, вона на тім наполягала, треба називати Його Величність Король, адже він будь-якої миті може з’явитися в Ньюкаслі й повернути собі владу над Північною Англією.

— Заждіть! — вигукнув д-р Фокскасл; його владний голос спершу заглушив галас ближчих до нього людей, а потім і всіх присутніх. — Я не бачу ніякої книги в руках волоцюги! Де ж вона? Це шахрайство, джентльмени! Ладен закластися, що він хоче видурити у нас гроші. То як, сер? — це він мовив до Чилдермасса. — Що ви на це скажете? Показуйте свою книгу, якщо вона взагалі існує!

— Запевняю вас, сер, — відповів Чилдермасс, і на його обличчі заграв широкий скособочений посміх, — мені від вас нічого не треба. Вінкулюсе! Підведися!

У будинку в Падуї головною турботою Ґрейстілів та їхньої челяді став затишок і добробут місис Стрейндж. Кожен брався до цієї справи по-своєму. Утішання д-ра Ґрейстіла були філософського штабу. Він перебирав власні спогади, шукаючи в історії приклади людей — власне, жінок, — які долали прикрі обставини (часто з допомогою друзів). Мінікелло й Френк, двоє слуг, бігли поперед неї відчиняти двері — і байдуже, збиралася вона проходити чи ні. Покоївка Боніфація дивилася на річний полон у Фейрі як на важку застуду, тому протягом дня не раз приносила Арабеллі солодкі лікери. Тітонька Ґрейстіл посилала в усі кінці міста по найкращі вина та рідкісні делікатеси, а ще — придбала найм’якіші пухові подушки й подушечки, неначе сподівалася, що, полежавши на них, Арабелла забуде все, що з нею трапилося. Та з усього піклування, яким оточили Арабеллу, найбільшу втіху їй приносило Флорине товариство.

Одного ранку вони сиділи разом і вишивали. Арабелла нетерпляче відклала шиття і, підійшовши до вікна, мовила:

— Мене охопив дивний неспокій.

— Це й не дивно, — м’яко відповіла Флора. — Потерпіть. З часом ви станете такою, як і раніше.

— Справді? — зітхнула Арабелла. — По щирості, я вже й не пам’ятаю, якою була.

— Тоді я вам розповім. Ви завжди були життєрадісною, хоча й мусили часто лишатися на самоті. Ви рідко сердилися, хоча вас часто дратували. Кожне ваше слово було слушним і дотепним, хоча це не помічали й лише перечили вам.

Арабелла засміялася:

— Боже правий! Та я ж була справжнім дивом! Однак, — мовила вона не без лукавства, — я не дуже схильна довіряти цьому портретові, адже ви ніколи мене не бачили.

— Мені розповідав містер Стрейндж. Це його слова.

— Он як, — зітхнула Арабелла й відвернулася.

Флора опустила очі й м’яко мовила:

— Коли він повернеться, то зможе втішити вас краще, ніж будь-хто. І ви знову будете щасливою.

Дівчина підвела погляд.

Арабелла хвильку помовчала, а тоді відказала:

— Я не впевнена, що ми знову побачимося.

Флора повернулася до шиття й за мить додала:

— Так дивно, що зрештою він повернуся до свого старого вчителя.

— Дивно? Як на мене, нічого дивного немає. Я ніколи не думала, що їхня сварка триватиме аж так довго. Гадала, що за місяць вони помиряться.

— Ваші слова мене дивують! — мовила на те Флора. — Коли містер Стрейндж був із нами, він і слова доброго не казав про містера Норрелла — та й містер Норрелл друкував у магічних виданнях жахливі речі про містера Стрейнджа.

— Ще б пак! — Арабелла була незворушна. — Але ж це просто їхні дурниці! Вони обоє вперті, наче віслюки. Мені нема за що любити містера Норрелла — радше навпаки. Але що я про нього знаю напевне: насамперед він маг, а потім все решта. І Джонатан такий самий. Книги та магія — це єдине, що по-справжньому їх цікавить. Ніхто не знається на справі так, як вони, — і тому, бачте, нічого дивного, що їм цікаво разом.

Минали тижні — й Арабелла усе частіше усміхалася, усе частіше сміялася. Її цікавило все, що стосувалося нових друзів. Вона проводила дні за товариськими вечерями й іншими справами, з головою пірнувши у приємні обов’язки, які накладала дружба, — дрібні домашні турботи, які лікували її зболений розум і зранену душу. Про свого далекого чоловіка вона думала мало, хіба що відчувала вдячність за те, що він відправив її до Ґрейстілів.