Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Око крука! Та воно же зайняло ціле вікно!

— Так. Значить, або крук неймовірно великий, або…

— Або?

Голос м-ра Норрелла затремтів.

Стрейндж коротко й невесело засміявся.

— Або ми сміхотворно малі! Хіба не приємно побачити себе зі сторони? Я казав, що хочу потрапити на очі Джону Ускґлассу, і, по-моєму, на якусь мить таки потрапив. Принаймні котромусь із його намісників. І в ту мить ми з вами виявились дрібнішими від ока крука і, ймовірно, настільки ж неважливими. До слова, про Джона Ускґласса. Навряд чи нам відомо, де він?

М-р Норрелл сів до срібного тареля і почав працювати. Хвилин за п’ять старанної праці маг промовив:

— Містере Стрейндже! Ніяких знаків Джона Ускґласса — взагалі. Та я пошукав леді Поул і місис Стрейндж. Перша в Йоркширі, а друга в Італії. У Фейрі немає жодного натяку на їхню присутність, жодної тіні. Вони обидві цілком вивільнені од чарів!

Запанувала тиша. Раптом Стрейндж відвернувся.

— Це не просто дивно, — зачудовано правив далі м-р Норрелл. — Ми зробили все, що збиралися, задля їхнього порятунку, але як нам це вдалося, я не маю найменшої гадки — навіть не буду вдавати протилежне. Хіба що можу припустити: Джон Ускґласс побачив, що саме коїться не так, як треба, простягнув руку й усе виправив! На жаль, його люб’язність не простяглася аж так далеко, щоби визволити нас із Темряви. Адже вона нікуди не ділася.

М-р Норрелл на мить змовк. Отже, йому це роковано! Його доля — страхи, жах і всамітнення! Він сидів і терпляче чекав, поки в нього не вчепляться пазурі всіх цих жахливих відчуттів, але був змушений визнати, що нічого подібного в його душі немає. Навпаки, тільки зараз він уявив, як довго тягнулися роки, проведені в Лондоні, вдалині від його книгозбірні, на побігеньках у міністрів та адміралів. Він дивувався, як міг усе це терпіти.

— Я радий, що не впізнав те око, — радісно повідомив він, — бо, мабуть, неабияк перелякався би!

— Справді, сер, — хрипко відповів Стрейндж. — Вам пощастило! І, здається, моє бажання потрапити йому на око минуло без сліду! Тому ласкаво прошу Джона Ускґласса не зважати на моє існування так довго, як йому заманеться.

— Ваша правда! — погодився м-р Норрелл. — Знаєте, містере Стрейндже, вам справді варто позбутися звички постійно чогось бажати. Це небезпечно для мага! — І він заходився розповідати довгу й не дуже цікаву історію про одного мага, який жив у Ланкаширі в чотирнадцятому столітті, про його побажання, які він робив знічев’я, і цим завдавав нескінченних клопотів рідному селу, перетворюючи випадково корів на хмари, казанки на кораблі, змушуючи односельців говорити кольорами, а не словами — тобто сіяв магічний хаос.

Спершу Стрейндж йому майже нічого не відповідав, кидаючи репліки навмання. Та поступово його захопило, і він уже говорив із Норреллом на свій звичний манір.

М-р Норрелл міг похвалитися різними талантами, але здатність читати в серцях інших чоловіків і жінок до них не належала. Про повернення дружини Стрейндж не говорив нічого, тож м-р Норрелл подумав, що воно його глибоко не зачепило.

69 Стрейнджити та норрелліти

лютий — весна 1817 року

Чилдермасс повільно їхав, а поряд із ним ішов Вінкулюс. Навколо розкинувся безмежний обшир вкритого снігом вересового пустища, яке своїм купинням та пагорбами нагадувало добре набитий пір’ям матрац. Якесь таке порівняння виринуло й у Вінкулюса, бо він заходився детально описувати м’яке податливе ліжко, в якому мав намір спати цієї ночі, та багату вечерю, яку збирався з’їсти перед сном. Безперечно, він очікував, що за всі ці розкоші платитиме Чилдермасс, і було б цілком зрозуміло, якби той сказав на це лагідне слівце, але Чилдермасс мовчав. Його цілком захопило питання, чи варто показати Вінкулюса Стрейнджу й Норреллу? Звісно, в Англії не було компетентніших за них людей, які могли б оглянути Вінкулюса, але Чилдермасс навіть не намагався припустити, що робитимуть маги, коли він їм представить людину-книгу. Чилдермасс почухав щоку. Там був ледь помітний, добре загоєний шрам — тоненька срібна смужка на смуглявому обличчі.

Вінкулюс замовк і застиг посеред дороги. Попона сповзла з нього додолу, і він завзято засукав рукави пальта.

— Що таке? — запитав Чилдермасс. — Що сталося?

— Я змінився! — викрикнув Вінкулюс. — Поглянь. — Він скинув пальто й розстібнув сорочку. — Слова інакші! На руках! На грудях! Скрізь! Раніше я казав інше!

Попри холод, він роздягався. Знову скинувши весь одяг, Вінкулюс, наче синьошкірий диявол, відсвяткував своє перетворення радісним танцем.

Чилдермасс спішився — його переповнювали жах і відчай. Він вберіг Книгу Джона Ускґласса від смерті й знищення, й тепер, коли здавалося, що їй уже нічого не загрожує, книга перемінилася й насміялась над ним.

— Нам треба якомога швидше дістатися до найближчого заїзду! — вигукнув Чилдермасс. — Потрібні папір та чорнила! Ми повинні точно записати те, що було на тобі раніше. Ти маєш видобути з пам’яті найдрібніші деталі!

Вінкулюс дивився на Чилдермасса, як на причинного.

— Навіщо?