Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Де це я блукаю? — роздратовано спитав він. — І чому я вирішив побалакати сам із собою? Немає часу літати у хмарах!

Він відчув запах пороху. Один із його пістолів лежав у снігу. Коли Чилдермасс його підняв, той був таким гарячим, наче з нього щойно стріляли. Незвична річ, але здивуватися Чилдермасс не встиг — якийсь звук змусив його підвести погляд.

Вінкулюс підводився з землі. Він робив це недолугими ривками, наче новонароджений, який ще не знає, навіщо йому кінцівки. Волоцюга трохи постояв; тіло його хиталось, а голова тіпалася з боку в бік. Тоді Вінкулюс роззявив рота і закричав на Чилдермасса. Але те, що вилетіло з його рота, взагалі не було схожим на крик — лише пуста оболонка звуку без плоті чи кісток.

Безперечно, нічого дивнішого Чилдермасс за все життя не бачив: голий синій чоловік із налитими кров’ю очима беззвучно кричить посеред вкритого снігом пустища. Це було настільки незвично, що Чилдермасс аж ненадовго розгубився. Він хотів спершу скористатися закляттям, яке Жіль де Марстон назвав «відновленням загубленого спокою», але потім придумав дещо краще. Він дістав кларет, який йому подарував Лукас, і показав Вінкулюсу. Той заспокоївся і прикипів поглядом до пляшки.

За чверть години вони сиділи на купинні під глодом: снідали кларетом та жменею яблук. Вінкулюс вдягнув сорочку і штани та загорнувся в попону, що належала Бровареві. Він на диво швидко очуняв після повішання. Очі його досі були червоні від крові, але вже не вселяли такий жах, як раніше. Говорив він хоч і хрипло, постійно перериваючись на напади лютого кашлю, та все ж зрозуміло.

— Хтось намагався тебе повісити, — повідомив Чилдермасс. — Не знаю, хто й чому. На щастя, я знайшов тебе вчасно і перерізав мотузку.

Промовивши це, Чилдермасс відчув, як йому муляє тьмяне питання. Подумки він бачив перед собою мертвого Вінкулюса, який лежав на землі, і тонку, білу руку, яка вказувала на нього. Хто ж то був? Спогад вислизав із пам’яті.

— Розкажи-но мені, — продовжив він, — як людина може стати книгою? Мені відомо, що твій батько отримав книжку від Роберта Файндгелма і мусив передати її чоловікові з Дербіширських пагорбів.

— Останній людині в Англії, що вміла читати королівське письмо, — прохрипів Вінкулюс.

— Але твій батько не доставив книжку. Натомість він з’їв її на пияцькому змаганні в Шеффілді.

Вінкулюс знову ковтнув із пляшки і витер рота тильним боком долоні.

— А через чотири роки народився я, і королівське письмо вкривало моє тіло. Коли мені виповнилося сімнадцять, я вирушив на пошуки чоловіка з Дербіширських пагорбів — він прожив достатньо довго, щоби я зміг його знайти. Що то була за ніч! Залита зоряним сяйвом літня ніч, коли Книга Короля і останній Читач Королівського Письма зустрілися, щоби випити разом вина! Ми сиділи на вершині пагорба у Бреттоні, дивилися на Англію — і він читав з мене її долю.

— І там було пророцтво, яке ти переказав Стрейнджу й Норреллу?

Вінкулюс, який саме зайшовся кашлем, закивав. А коли зміг знову говорити, додав:

— І ще безіменному рабу.

— Кому? — насупився Чилдермасс. — Хто це?

— Один чоловік, — відповів Вінкулюс. — Зберегти його історію — це частина мого завдання. Спершу він був рабом. А невдовзі стане королем. Від народження йому відмовлено в імені.

Хвильку чи дві Чилдермасс обмірковував цей опис.

— Ти маєш на увазі Джона Ускґласса? — мовив він.

Вінкулюс роздратовано фиркнув.

— Якби я мав на увазі Джона Ускґласса, то так би й сказав! Ні, ні. Він узагалі не маг. Просто людина, як і всі решта, — Вінкулюс замислився на мить, а тоді додав: — Але чорний.

— Я ніколи про нього не чув, — відказав Чилдермасс.

Вінкулюс весело поглянув на нього:

— Звісно ж, не чув. Ти прожив усе життя за пазухою у мага з Мейферу. Ти знаєш лише те, що відомо йому.

— То й що? — перепитав Чилдермасс, якого ці слова зачепили. — Хіба це так уже й мало? Норрелл — розумна людина, та і Стрейндж також. Як і кожен, вони мають свої вади, проте їхні досягнення видатні. Можеш не сумніватися; я людина Джона Ускґласса. Або став би нею, якби Король повернувся. Але ти маєш визнати, що відродження англійської магії — їхніх рук діло, а не його.

— Їхніх рук! — фиркнув Вінкулюс. — Їхніх? Ти досі не збагнув? Вони — лише закляття Джона Ускґласса. І завжди були лише ним. Вони — це чари, які Король вершить просто зараз!

68 «Так»

лютий 1817 року

Світляна іскринка блимнула й зникла на водяній гладі.

— Що? — скрикнув Стрейндж. — Що сталося? Хутчіше, містере Норрелле!

Норрелл торкнувся поверхні води, прокреслив лінії, прошепотів кілька слів, але таріль залишився темним і незворушним.

— Він зник, — відповів він.

Стрейндж заплющив очі.

— Чудасія, — здивовано правив далі Норрелл. — Як ви гадаєте, що він робив тут, у Йоркширі?

— А! — викрикнув Стрейндж. — Мабуть, хотів довести мене до сказу. — В голосі мага змішалися обурення і жаль до себе. — Чому він не йде до мене? Після всього, що я зробив, чому він не хоче навіть поглянути на мене? Навіть поговорити зі мною?

— Він старий маг і старий король, — коротко відповів Норрелл. — Ні на одного, ні на другого так просто не справити враження.