Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Найперше — і власне, єдине — потрібне для закляття пошуку — це срібний таріль із водою. В абатстві Гертф’ю таріль м-ра Норрелла завжди стояв на маленькому столику в кутку кімнати, але зараз стіл перекинули несамовиті круки, та й тареля ніде не було видно. Маги трохи пошукали його і незабаром знайшли посудину, що лежала догори дриґом у каміні під пір’ям та мокрими сторінками, видертими із книжок.

— Нам потрібна вода, — промовив Норрелл. — Мені її завжди носив з ріки Лукас. Бистра вода завжди найкраще підходить для заклять пошуку, а потічок у Гертф’ю швидкий навіть улітку. Сходжу по неї.

Щоправда, м-р Норрелл не звик самотужки робити будь-що, тому з будинку він вийшов не одразу. Він постояв на моріжку і роздивлявся зірки, яких ніколи раніше не бачив. У нього не складалося враження, наче він перебував усередині Стовпа Темряви в самому центрі Йоркширу; радше навпаки — це решта світу поділася кудись, а вони зі Стрейнджем залишилися на одинокому острові чи мисі. Ця думка його збентежила значно менше, ніж можна було очікувати. Він і раніше не надто переймався рештою світу, тому до втрати поставився по-філософськи.

При березі він став навколішки на мерзлій траві й набрав води у таріль. Із глибини на нього дивилися невідомі зорі. Маг знову підвівся (трохи заточившись од незвичної вправи) й аж захлинувся від магії навколо: такої потужної він ще ніколи не відчував. Якби хтось його попросив описати, що саме коїться, він би сказав, що весь Йоркшир немовбито вивернули назовні. Якусь мить він навіть не міг зрозуміти, в якій стороні будинок. Він повернувся, перечепився й наткнувся на Стрейнджа, котрий чомусь опинився одразу за ним.

— Я думав, ви збиралися сидіти в бібліотеці! — здивовано промовив він.

Стрейндж витріщився на нього:

— А я й сидів у бібліотеці! Ось я читаю Ґуберового «Воротаря Аполлона», а ось я вже стою перед вами!

— То ви не йшли за мною? — уточнив Норрелл.

— Ні, звичайно ж, ні! Що відбувається? І, заради всього святого, чому ви так довго ходите?

— Не міг знайти сурдут, — зніяковіло зізнався Норрелл. — Не знав, куди його поклав Лукас.

Стрейндж повів бровою, зітхнув і проказав:

— Гадаю, ви відчули те саме, що і я? Перш ніж мене перенесло сюди, я відчув, ніби все на світі перемішалося: і вітри, і води, і вогонь.

— Так, — погодився Норрелл.

— А ще — слабкий аромат дикого зілля й узгір’їв?

— Так, — погодився Норрелл.

— Магія фейрі?

— Ох! — видихнув Норрелл. — Безсумнівно! Це частина того самого закляття, що ув’язнило вас у Вічній Темряві. — Він озирнувся: — А велика вона?

— Хто?

— Ця Темрява.

— Мені важко сказати напевно, бо вона скрізь мене переслідує. Але інші люди мені розповідали, що вона повністю покривала парафію, де я жив у Венеції. Скажімо, пів акра?

— Пів акра! А ну, постійте тут!

М-р Норрел поставив таріль із водою на мерзлу землю й рушив до мосту. Невдовзі вже виднілася тільки його сіра перука. В зорянім світлі він найбільше нагадував кам’яну черепашку, яка повільно кудись повзе.

Світ знову крутнувся, і раптом обидва маги уже стояли на містку через річку Гертф’ю.

— Що в дідька… — почав був Стрейндж.

— Бачте? — похмуро проказав Норрелл. — Закляття не дозволяє нам віддалятися одне від одного. Я тепер теж у його полоні. Смію сказати, оце вам гарний приклад прикрої неточності фейрі та їхньої магії. Вас зачарували недбало. Мабуть, назвали просто англійським магом або іншим якимсь неоднозначним словом, і тепер закляття, яке він збирався накласти тільки на вас, ловить усіх англійських магів, що трапляються по дорозі!

— Ет! — промовив Стрейндж. Більше він нічого не сказав, та й що тут скажеш.

М-р Норрелл рушив до будинку.

— Хай там як, містере Стрейндже, — говорив він на ходу, — а це прекрасна ілюстрація того, наскільки важливо зберігати якнайбільшу точність імен, накладаючи закляття!

За його спиною Стрейндж звів очі до неба.

У бібліотеці вони поставили на стіл срібний таріль з водою.

Дуже дивно, але відкриття, що тепер він ув’язнений у Вічній Темряві разом із м-ром Стрейнджем, скоріше збадьорило м-ра Норрелла, ніж засмутило. Він жваво нагадав Стрейнджеві, що вони досі не знають, як саме назвати Джона Ускґласса, а без цього відшукати Короля — в магічний спосіб чи ні — буде вкрай важко.

Підперши підборіддя руками, Стрейндж похмуро дивився на нього.

— Спробуйте просто Джона Ускґласса.

Тож Норрелл наклав закляття, промовив ім’я Джона Ускґласса, і почав шукати. Мерехтливими сріблястими лініями він поділив поверхню води на чверті, назвавши їх кожну: Небеса, Пекло, Земля й Фейрі. І вмить голубувата цятка заіскрилась у тій частині, що відповідала Землі.

— Ось! — Стрейндж аж підскочив, тріумфуючи. — Дивіться, сер! Не завжди все так складно, як вам здається.

Норрелл торкнувся цієї чверті, й лінії зникли. Він знову їх прокреслив і перейменував:

— Англія, Шотландія, Ірландія, Деінде.

Світляна іскорка з’явилася в Англії. Маг знову торкнувся води, накреслив нові поділки й перевірив результат. Так він і продовжував, щораз уточнюючи заклинання. І незмінно з’являлася іскорка.

Раптом він тихо щось вигукнув.

— Що там? — запитав Стрейндж.