Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Абсалом мав єдину дитину-доньку на ім’я Марія. Вона народилася та прожила усе життя у Домі Тіней, полишаючи його хіба на день чи два. У час її молодості тут бували королі й посли, вчені, солдати й поети. Навіть по смерті її батька люди приходили поглянути на згасання англійської магії, її останнє дивне цвітіння напередодні затяжної зими. Згодом відвідувачів ставало все менше, дім занепав і почав розвалюватися, а сад здичавів. Але Марія Абсалом відмовилася лагодити батьків будинок. Навіть уламки розбитих тарілок так і лежали на підлозі[133].

Коли Марії мало виповнитися п’ятдесят, плющ розрісся так густо та широко, що позаплітав усі шафи та підлогу — ходити по ній було слизько й небезпечно. Пташки виспівували в будинку так само, як і надворі. Коли Марія дожила до ста років, і сама вона, і будинок перетворилися на руїни, хоча обоє ще не згасли. Вона прожила ще сорок дев’ять років, доки не померла одного літнього ранку в своєму ліжку, в затінку величезного ясеня, крізь гілки якого пробивалося сонячне проміння.

Наближаючись того спекотного полудня до Дому Тіней, м-р Сеґундус та м-р Ґаніфут трохи побоювалися, щоби про їхню подорож не дізнався м-р Норрелл. Завдяки листам із виявами поваги й частим візитам адміралів та міністрів його значущість росла щогодини. Чи не вирішить маг, ніби м-р Ганіфут порушив умови угоди. Тому, аби якнайменше людей знали про їхні наміри, вони нікому не сказали, куди збираються, рушили в дорогу ще на світанку, найняли на одній фермі коней і поскакали до Дому Тіней далекими околицями.

Запилюжена біла алея привела їх до високої брами. М-р Сеґундус зійшов з коня, щоб відчинити її. Вилита з чудового кастильського заліза, брама проіржавіла, вкрившися темними, криваво-червоними плямами, а колишні обриси спотворилися. Від дотику на руці м-ра Сеґундуса лишився іржавий слід — так наче мільйон перетертих на порох троянд поєдналися у примарне видиво брами. Закручений метал колись оздоблювали маленькі барельєфи недобрих вишкірених облич, які тепер потріскалися і стали червоно-бурштиновими. Здавалося, що ту частину пекла, де вони мешкали, довірили забудькуватому демону, який надто перегрів казан.

За брамою росли тисячі ніжно-рожевих троянд, височіли похилені крони залитих сонцем в’язів, ясенів та каштанів, яскраво синіло чисте небо. Виднілися чотири високих фронтони, безліч сірих димарів та кам’яні ґрати на вікнах. Але сам Дім Тіней уже понад століття лежав у руїнах і нині він складався з бузини й шипшини так само, як зі сріблястого вапняку, й духмяного літнього леготу було в ньому стільки ж, скільки й каменю та деревини.

— Дуже схоже на Інакший Край, — промовив м-р Сеґундус.

Він захоплено притиснувся лобом до брами, й вона лишила на обличчі відбиток, ніби від розтовчених на порох троянд[134]. Він прочинив браму і завів коня всередину. За ним увійшов м-р Ганіфут. Вони прив’язали коней біля кам’яного фонтану й рушили досліджувати сади.

Угіддя Дому Тіней навряд чи мали право називатися «садами». Понад сто років за ними ніхто не доглядав. Та й на ліс чи на пустку вони не скидалися. Немає слова в англійській мові, яке могло б описати сад мага, що простояв двісті років по його смерті. Ніколи в житті м-р Сеґундус та м-р Ганіфут не бачили таких безладних і пишних заростей.

М-р Ганіфут невимовно тішився з усього, що бачив. Він зачудовано скрикнув, опинившись на широкій в’язовій алеї, де дерева, так би мовити, по пояс тонули в морі яскраво-рожевих наперсників. М-р Ганіфут бурхливо захоплювався різьбленою лисицею, що несла в пащі дитину. Він жваво нахвалював надзвичайно магічну атмосферу цього місця і стверджував, що навіть м-р Норрелл дізнається щось нове, навідавшись сюди.

Та насправді м-р Ганіфут був не надто сприйнятливим до атмосфери, тоді як м-ру Сеґундусу стало трохи зле. Йому здалося, що сад Абсалома дивним чином впливає на нього. Поки вони з м-ром Ганіфутом блукали, м-р Сеґундус кілька разів мало не заговорив із кимось знайомим чи ледь не впізнав місця, де раніше бував. Та щоразу, коли намагався пригадати, що саме збирався сказати, він усвідомлював, що приймав за друга лиш тінь на трояндовому кущі. Те, що увижалося головою чи рукою, ставало гілками блідої троянди. Місцина, яка видалася знайомою з дитинства, була тільки випадковим поєднанням куща жовтого люпину, тремтливих гілок бузини та залитого сонцем гострого рогу будинку. До того ж м-р Сеґундус ніяк не міг збагнути, що то за друг чи що то за місцина. За якихось півгодини це так його виснажило, що він запропонував м-рові Ганіфуту ненадовго присісти.

— Мій любий друже, — збентежився м-р Ганіфут, — у чім річ? Вам зле? Ви дуже зблідли. У вас тремтять руки. Чому ж ви раніше нічого не сказали?

М-р Сеґундус провів рукою по чолу й промурмотів щось на кшталт: «От-от поруч творитимуть магію». Він був цілком певен, що в тому й річ.