Читаем Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл полностью

Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— І тою, й іншою потроху, міс Вудгоуп. І тою, й іншою потроху! — А, обернувшись до місис Редмонд, додав: — У чоловіка з-під живоплоту я придбав три закляття. Хочете подивитись, мадам?

— Аякже!

— Міс Вудгоуп? — повернувся до дівчини Стрейндж.

— Для чого ці закляття?

— Не знаю. Ще не читав. — Джонатан Стрейндж дістав три Вінкулюсові закляття з нагрудної кишені і дав їх подивитися решті.

— Вони такі брудні, — зауважила Арабелла.

— О! Нам, магам, однаково до невеликого бруду. Підозрюю, вони дуже древні. Стародавні, загадкові заклинання, як ці, часто…

— Згори надписано дату. Друге лютого тисяча вісімсот восьмого року. Це ж два тижні тому.

— Справді? Я й не помітив.

— «Два закляття на те, щоби змусити впертюха покинути Лондон», — прочитала Арабелла. — Цікаво, навіщо цьому магові змушувати людей залишати Лондон?

— Не знаю. В Лондоні і справді забагато люду, але, схоже, отак по одному їх розігнати непросто.

— Який жах! Самі привиди й страхіття! Змушувати людей думати, що ті йдуть назустріч своєму єдиному істинному коханню, а насправді закляття геть не про це!

— Дайте-но гляну! — Стрейндж вихопив назад злощасні закляття, хутко пробігся очима по них і промовив: — Слово честі, я нічого не знав про їхній зміст, коли купував. Анічогісінько! Правда в тому, що чоловік, у котрого я їх придбав, був волоцюгою, досить-таки нікчемним. Завдяки грошам, які я заплатив, він зміг уникнути робітного дому.

— Це мене тішить. Одначе ж його закляття однаково жахливі. Я сподіваюся, ви ними не користатиметесь.

— А як щодо останнього? «Викриття того, чим зараз займається мій заклятий ворог»? Гадаю, ви нічого не маєте проти нього? Давайте спробуємо його.

— І воно спрацює? У вас же взагалі немає ворогів, правда?

— Принаймні таких, про яких би я знав. Значить, і шкоди від закляття ніякої не буде, правда?

Згідно з приписами, потрібні були дзеркало та мертві квіти[131], а тому Стрейндж із Генрі зняли зі стіни люстро та поклали його на стіл. З квітами виявилося складніше. Надворі був лютий, і єдиними квітами, що їх мала місис Редмонд, були суха лаванда, троянди й чебрець.

— Підійде? — запитала вона в Стрейнджа.

Той здвигнув плечима.

— Побачимо… — Він іще раз перечитав приписи. — Квіти потрібно розкласти ось так. А потім я повинен пальцем обвести по дзеркалу коло, ось так. Поділити його на чотири частини. Тричі стукнути по дзеркалу й промовити ось ці слова…

— Стрейндже, — спитав Генрі Вудгоуп, — де ти взяв ці дурниці?

— У чоловіка з-під живоплоту, Генрі. Ти неуважний.

— Він справляв враження щирої людини?

— Щирої? Ні, не думаю. Радше змерзлої. Так, це гарне слово на його позначення. А ще він здався мені голодним.

— І скільки ти за них віддав?

— Генрі! — дорікнула сестра. — Хіба ти не чув, що містер Стрейндж придбав їх з міркувань доброчинності?

Стрейндж неуважно креслив кола на поверхні дзеркала і ділив їх начетверо. Арабелла, що сиділа поруч із ним, раптом сполохано скрикнула. Стрейндж подивився вниз.

— Боже всемогутній! — вигукнув він.

У дзеркалі постав образ кімнати, але це була не вітальня місис Редмонд, а крихітна світличка, обставлена скромно, але з добрим смаком. Стеля — навдивовижу висока — справляла враження, ніби кімната маленька, але будинок значно більший, можливо навіть величний. Виднілися книжкові шафи з повними полицями, і столи, також завалені книжками. В каміні палахкотів добрий огонь, на письмовому столі стояли свічки. За столом працював чоловік. Років п’ятдесяти, вбраний по-простому у сірий сурдут. Спокійний і геть невиразний чоловічок у старомодній перуці. Поруч із ним лежало кілька розгорнутих томів. В одних він собі щось читав, в інші — щось записував.

— Місис Редмонд! Генрі! — крикнула Арабелла. — Негайно йдіть до нас! Тільки подивіться, що вдалося містерові Стрейнджу!

— Але ж хто це в біса такий? — промовив спантеличений Стрейндж. Він підняв люстро і зазирнув попід нього, немовбито очікував, що там знайдеться крихітний джентльмен у сірім сурдуті, готовий відповісти на всі запитання. Коли дзеркало вернулося на місце, видіння з тим чоловіком в іншій кімнаті нікуди не поділося. Нічого не було чути, проте вони бачили, як за ґратками каміна в іншій кімнаті танцює полум’я, як чоловік у напнутих на носа окулярах, що їхні скельця відображали вогонь, позирає то в одну книгу, то в іншу.

— Чому це ваш ворог? — спитала Арабелла.

— Не маю ані найменшої гадки.

— Може, ви йому заборгували грошей? — запитав м-р Редмонд.

— От не думаю.

— Хтозна, раптом це банкір. Це трошки схоже на контору, — припустила дівчина.

Стрейндж раптом розсміявся:

— Що ж, Генрі, можеш тепер на мене не супитися. Коли я і маг, то сякий-такий. Інші адепти цього мистецтва викликають фейрі й давно полеглих королів, а я, схоже, начаклував собі дух банкіра.