Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Стій! — раптом напнув повіддя коня Стрейндж. — Так не годиться. Мусимо вернутись. Мені ніяково, тільки-но подумаю про чоловіка під живоплотом.

— Хух! — полегшено видихнув Джеремі Джонс. — Радий, що ви це сказали, сер. А то мені теж.

— Ти ж не брав з собою ніяких пістолів? Ні? — уточнив Стрейндж.

— Ні, сер.

— Ч***! — вилаявся Стрейндж і одразу ж скривився, бо міс Вудгоуп не схвалювала лайку. — Може, хоч ніж? Абощо?

— Ні, сер. Нічогісінько. Але можете не перейматися. — Джеремі зіскочив із коня і пішов бродити підліском. — Якщо хочете, я зараз же зроблю нам кийки із цих гіляк. Буде не гірше од пістолів.

Біля невеличкого гайка хтось виламав собі пару дебелих ломак та й лишив їх так лежати на землі. Джеремі подав одну Стрейнджу. Справжнім кийком це назвати було складно, скоріше — товстою сучкуватою гілкою.

— Що ж, — із сумнівом проказав Стрейндж, — краще, ніж нічого.

Другою озброївся сам Джеремі. Так вони і поїхали назад до села і мовчазного натовпу.

— Агов, ви там! — Стрейндж крикнув до чоловіка в сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, та крислатому капелюсі й помахав йому палицею, сподіваючись справити загрозливе враження. — Що?..

У цю ж мить декілька людей із натовпу озирнулися до нього та поприкладали пальці до губ.

До Стрейнджа під’їхав інший чоловік. Він мав трохи пристойніший одяг у порівнянні з пастухом — коричневе плисове пальто. Він торкнувся, вітаючись, свого капелюха і тихо промовив:

— Перепрошую, сер, але ви не могли би одвести коней подалі? Вони тупочуть копитами і голосно пирхають.

— Але ж… — почав був Стрейндж.

— Цитьте, сер! — прошепотів чоловік. — Ваш голос! Він надто гучний. Ще розбудите його!

— Розбуджу? Кого?

— Чоловіка під живоплотом, сер. Це маг. Хіба ви ніколи не чули, що передчасно розбуджений маг може відкрити шлях своїм снам у наш світ?

— Хтозна ж, які кошмари йому зараз сняться! — пошепки погодився з ним інший чоловік.

— Та як же… — почав Стрейндж. І знову кілька людей озирнулися на нього і на мигах показали, щоб він говорив тихіше.

— Як же ви знаєте, що він маг? — стишено повторив Стрейндж.

— А! Останні два дні, сер, він пробув у Монк-Ґреттоні. Говорить усім, що маг. Першого ж дня обдурив декілька дітей, змусивши їх красти пироги і пиво. Казав їм, ніби це для королеві фейрі. Вчора блукав по землях Фарвотер-Голлу, головного місцевого маєтку, сер. Місис Морроу, якій він належить, найняла його, щоб він їй провістив майбутнє, але він тільки і сказав, що її сина, капітана Морроу, застрелили французи, і тепер вона, бідолашна пані, геть злягла і говорить, що не встане до самої смерті. Тому, сер, ми вирішили, що годі нам цього чоловіка тут терпіти. Хочемо змусити його піти геть. А якщо відмовиться, то здамо його в робітний дім.

— Ну, це цілком розважливо, — прошепотів Стрейндж. — От тільки я не розумію…

Цієї миті чоловік під живоплотом розплющив очі. Натовп тихо й одностайно, громадою ахнув, а декілька людей відступили на пару кроків назад.

Чоловік видряпався з гілля живоплоту. Це було нелегко, бо глодове віття, бузинове галуззя, вуса плюща, гілля омели та пута схожого на неї «відьминого помела» поначіплювалися за ніч йому на одяг, руки-ноги та волосся й попримерзали до нього. Він сів. Схоже, юрба глядачів його анітрохи не подивувала. Ба більше, з його поведінки складалося враження, ніби він чекав публіки. Чоловік обвів усіх поглядом, зневажливо рохнув і засопів.

Він пробіг пальцями по волоссю, обтрусив пожовкле листя, гілочки і з десяток щипавок.

— Я простягнув руку, — пробурмотів він, ні до кого конкретного не звертаючись, — і ріки Англії обернулися й потекли назад.

Чоловік поправив хустину на шиї та виловив кілька павуків, що встигли оселитись у нього за пазухою. Лазячи туди рукою, він випадково оголив шию та горло, які виявилися прикрашеними химерним візерунком із синіх ліній, цяток, хрестів і кружалець. Замотавши шию знов, чим і завершився його туалет, він удоволено підвівся на ноги.

— Мене звуть Вінкулюс, — промовив він. Беручи до уваги те, що чоловік тільки-но провів ніч попід живоплотом, голос його звучав напрочуд гучно та ясно. — Десять днів я ішов на захід, шукаючи чоловіка, якому доля присудила стати великим магом. Десять днів тому мені було явлено його образ, і тепер певні містичні знаки підказують, що це ти!

Народ озирнувся поглянути, про кого йшлося.

Чоловік у сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, підійшов до Стрейнджа та посмикав його за пальто.

— Це він про вас, сер.

— Про мене? — здивувався Стрейндж.

До них наблизився Вінкулюс.