Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Та хоча Джонатан Стрейндж от уже кілька місяців вважався залицяльником юної леді, справа до заручин, яких очікували з години на годину, поки не дійшла. Не можна сказати, що вона його не кохала, він був певен — кохала, — проте інколи в нього складалося враження, ніби дівчина його покохала тільки заради того, щоб постійно сваритися. Від такого він дещо розгубився. Джонатану Стрейнджу здавалося, він зробив усе, щоб вволити її побажання щодо своєї поведінки. Він майже покинув карти й інші азартні ігри, практично не пив спиртного — лиш трохи більше пляшки на день. Заявив їй, що не проти частіше ходити до церкви, якщо вона цього хоче. Скажімо, раз на тиждень або навіть два, коли їй так сподобається більше. Та вона відповіла, що не зазіхає на його свободу совісті і що такі речі не можна нав’язувати. Він знав, що їй не до вподоби його часті поїздки в Бат, Брайтон, Веймут і Челтенем, тому він запевнив, що їй не варто боятися тамтешнього жіноцтва, хай воно і чарівне та однаково нічого не важить для нього. Юнка відповіла, що її хвилює геть інше. І що таке навіть не спадало їй на думку. Вона просто хотіла, щоби він із більшою користю витрачав свій час. Мовляв, вона далека від моралізування і сама як ніхто інший любить веселощі, та хіба ж можна вікувати своє життя в нескінченній гульні?! Невже він не має ніяких інших цілей? Невже це єдине, що робить його щасливим?

На це Джонатан Стрейндж відповідав, що цілковито з нею згоден і весь минулий рік постійно будував плани, як опанувати якусь професію або, може, чомусь навчитись. Самі по собі плани були дуже гарні. Він збирався відшукати нужденного генія-поета і взяти його під крило; він думав навчатися праву; шукати викопні рештки на пляжах Лайм-Риджиса; придбати ливарню; опанувати гірничу справу; розпитати приятеля про нові досягнення в сільському господарстві; зайнятися богослов’ям; врешті-решт дочитати захопливу книгу про інженерну справу, яку, він майже точно пам’ятав, залишив на столику в дальньому закуті батькової бібліотеки два-три роки тому. Але всі ці прожекти наражалися на якусь нездоланну перешкоду. Нужденних геніїв-поетів, виявилось, не так просто відшукати[129]; навчальні книги для правників виявилися нудні; він так і не згадав імені приятеля, котрий знався на сільському господарстві; а того дня, як він збирався у Лайм-Риджис, пішов страшенний дощ.

Так воно й тривало далі. Юній леді він заявив, що шкодує, бо не пішов служити на флот багато років тому. Це було би найкращим для нього заняттям! Але в ті дні йому не дозволив би батько, а зараз йому вже двадцять вісім, і з морською кар’єрою він спізнився.

Цю навдивовижу всім невдоволену леді звали Арабелла Вудгоуп. Вона була донькою блаженної пам’яті душпастиря парафії святого Світуна у Кланбері[130]. Коли помер Лоренс Стрейндж, вона саме гостювала в друзів ув однім ґлостерширськім селі, де настоятелем церкви служив її брат. Лист зі співчуттями, який вона написала Джонатанові Стрейнджу, прибув до нього вранці у день похорону. В нім вона висловила все, що годиться говорити з такої нагоди — шкоду за його втратою, яку дещо погамовувала пам’ять про численні вади м-ра Стренда-старшого. Але це було не все. Вона хвилювалася за нього. Шкодувала, що не може бути поруч із ним у Шропширі. Висловлювала жаль через те, що в такий час він опинився далеко від друзів, сам один.

І тут він зважився враз. Навряд чи коли випаде зручніший і кращий момент. Її ніколи більше не сповнюватиме така ніжність, замішана на хвилюванні, а йому ніколи не стати багатшим. (Джонатанові Стрейнджу не до кінця вірилося, що дівчина і справді байдужа до його статків, як вона переконувала.) Він подумав, що з міркувань добропристойності мусить витримати паузу між батьковим похороном і пропозицією руки та серця. Три дні здавалися цілком пристойним часом, і вже вранці четвертого дня він звелів камердинерові зібрати його речі, а конюху — сідлати коня. Він вирушав у Ґлостершир.

Із собою Джонатан Стрейндж взяв тільки нового слугу. Вони багато спілкувався і він помітив, що це чоловік завзятий, вигадливий і здібний. Новий слуга з радістю погодився їхати (хоч в своїм марнославстві й уважав це за найприроднішу пропозицію). Тепер, коли він уже забив найголовнішого велетня в своїй історії і, як годиться, перейшов зі світу міфів у буденний світ, напевно буде краще повідомити читачам його ім’я, ім’я звичайного смертного. Слугу звали Джеремі Джонс.

Першого дня в дорозі мандрівники зазнали звичайних подорожніх пригод: посварилися з чоловіком, котрий безпричинно натравив на них свого гавкітливого собаку, перехвилювалися за коня м-ра Стрейнджа, що раптом став виявляти ознаки хвороби, але після належної перевірки виявився цілковито здоровим. Уранці другого дня вони їхали красивими горбистими місцями, проз зимові ліси та охайні, заможні на вигляд ферми. Джеремі Джонс вправлявся у тому, як має поводитися в міру гордовитий слуга джентльмена, чий пан тільки-но набув права володіння значною спадщиною, а Джонатан Стрейндж думав про Арабеллу Вудгоуп.