Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Два маги постануть у в Англії

, — почав він. —Перший мене боятиметься; другий жадатиме побачить;
Першим заправлятимуть злодії й убивці; другий замислить власну згубу;
Перший поховає своє серце у темнім засніженім лісі, та відчуватиме його біль;
Другий побачить найдорожчий свій скарб у ворожих руках…

— Зрозуміло, — перебив його Стрейндж. — І котрий я із двох? Ні, не кажіть. Це не має значення. Що один, що другий — суцільний страх. А коли ви вже переймаєтеся, аби я став магом, мушу повідомити, що ваші оповідки звучать не надто привабливо. Я же сподіваюся невдовзі взяти шлюб, тому життя в темному лісі в оточенні злодіїв та вбивць видається, м’яко кажучи, незручним. Пропоную вам пошукати іншого обранця.

— Не я тебе обрав, магу! Тебе обрано давним-давно.

— Що ж, значить, обиральники будуть розчаровані.

Вінкулюс пропустив цю ремарку повз вуха і міцно схопив коня Стрейнджа за вуздечку, щоб той не встиг поскакати геть. По тому зачитав усе пророцтво від початку і до кінця, повторивши свій номер, який уже виконував перед м-ром Норреллом на Гановер-сквер.

Стрейндж вислухав його з таким самим ентузіазмом, а коли ворожбит закінчив, нахилився до нього з коня і дуже повільно й чітко промовив:

— Я нічого не знаю про магію!

Вінкулюс примовк. Здавалося, він майже погодився визнати цей факт законною перепоною на шляху Стрейнджа до вершин магії. На щастя, він одразу придумав, як її подолати. Він поліз у кишеню і дістав зі свого пальта кілька аркушиків, на які поналипала солома.

— Ось, — промовив він з іще більш загадковим та вражаючим виглядом, ніж раніше. — В мене є пара заклинань, які… Ні-ні! Я не можу тобі їх дати! — (Стрейндж саме простягнув по них руку.) — Це дуже цінна річ! Я витерпів багато років мук і знущань, щоб їх роздобути.

— Скільки? — запитав Стрейндж.

— Сім шилінгів і шість пенсів, — відповів Вінкулюс.

— Згода.

— Сер, невже ви заплатите йому гроші? — запитав Джеремі Джонс.

— Якщо це змусить його замовкнути, то неодмінно.

Тим часом юрба поступово звернула своє невдоволення на Стрейнджа і Джеремі Джонса, чия поява більш-менш збіглася в часі з пробудженням Вінкулюса, а тому селяни раптом подумали, чи не могли ці дві об’яви бути плодом сновидінь ворожбита. Люди заходилися сваритись і вишукувати винного в тому, що Вінкулюс прокинувся. Суперечка вже переходила в сварку, як прибула офіційного виду персона в поважного виду капелюсі та повідомила, що Вінкулюс жебрак, а тому має вирушити в робітний дім. Ворожбит огризнувся, мовляв, він уже не жебрак, бо має цілих сім шилінгів і шість пенсів! І в найнахабніший спосіб побряжчав монетами перед обличчям чоловіка. З будь-якої іскри мала от-от спалахнути бійка, як раптом несподіваний мир повернувся в село Монк-Ґреттон: Вінкулюс просто одвернувся і пішов в один бік, а Стрейндж із Джеремі Джонсом рушили в інший.

Близько п’ятої години вони прибули в таверну в селі С*** під Ґлостером. Стрейндж уже й не вірив у плідне хоч із якого боку побачення із міс Вудгоуп, тому вирішив одкласти жалюгідну для обох зустріч до наступного ранку. Він замовив ситну вечерю і пішов відпочити у затишнім фотелі перед каміном з газетою в руках. Однак уже незабаром збагнув, що комфорт і спокій — лиш убогі замінники товариства міс Вудгоуп, а тому скасував замовлення й одразу вирушив до господи м-ра і місис Редмонд, щоб стати нещасним якнайшвидше. Вдома він застав тільки дам, місис Редмонд і міс Вудгоуп.

Закоханих важко назвати найбільш розважливими створіннями на світі, тож мої читачі навряд чи здивуються, дізнавшись, що розмірковування Стрейнджа про міс Вудгоуп малюють її портрет цілком хибно. І хоча їхні уявні бесіди, можливо, передають Арабеллині судження, проте розкрити її вдачу або ж манери вони не спроможні. Не мала вона звички докучати згорьованим од свіжої втрати людям вимогами будувати школи чи притулки. І не прагнула шукати недоліків в усьому, що б вони не сказали. Її поведінка була значно природнішою.

Стрейнджа дівчина привітала геть інакше, ніж мала би сердита й уїдлива юна леді його фантазій. Вона і близько не думала вимагати, аби він негайно залагодив кожну батькову провину, натомість виявила незвичайну доброту і, здавалося, взагалі була дуже рада бачити його.

Міс Вудгоуп було роки двадцять два, і коли вона перебувала в спокійному настрої, красунею її ніхто б не назвав. Ні обличчя, ні постать її нічим особливим не вирізнялися, але під час розмови той самий лик, пожвавлений бесідою чи сміхом, зазнавав цілковитого перетворення. Добродушна, гостра на розум і з почуттям гумору, вона часто всміхалася, а позаяк усмішка — це найліпша оздоба будь-якої леді, то й міс Вудгоуп незрідка сяяла яскравіше від визнаних красунь трьох графств.