Тепер, коли настав день їхньої нової зустрічі, його почали брати сумніви щодо прийому. Стрейндж тішився, що Арабелла зустрічатиме його разом із братом — милим добрим Генрі, який не тільки всіляко заохочував цей союз, а ще й розхвалював його сестрі, як тільки міг, — Стрейндж у цім ні разу не сумнівався. А от щодо друзів, у яких гостювала зараз Арабелла, він такий певен не був. Йшлося про священника з дружиною. Про них він нічого не знав, але від природи ставився до духовенства з недовірою, як і належить молодому, заможному чоловіку, звиклому потурати власним бажанням. Хтозна, яким іще надмірним чеснотам та зайвій жертовності могли вони навчати дівчину кожного дня?
Низьке сонце відкидало довгі тіні. На гіллі дерев та западинах у полі іскрилася наморозь. Побачивши селянина за плугом на ріллі, він одразу згадав про сім’ї, чиє існування залежало від землі і про чий добробут завжди турбувалася міс Вудгоуп. У його голові почала розгортатися ідеальна розмова. «Які ваші наміри щодо орендарів?» — запитала би вона. «Наміри?» — перепитав би він. «Так. Як ви збираєтеся полегшити їхній тагар? Ваш батько обібрав їх до останнього пені. Він зробив їхнє життя мізерним». «Знаю, — погодився би він, — я ніколи не схвалював батькових учинків». «То ви вже знизили ренту? — запитала би вона далі. — Поговорили з парафіяльною радою? А про притулки та школи ви вже думали?»
— Дуже нерозважливо з її боку вести мову про ренти, про притулки і про школи, — похмуро думалося Стрейнджеві. — Батько ж помер не далі, як минулого вівторка.
— Диво та й годі! — раптом озвався Джеремі Джонс.
— Хмм? — запитав Стрейндж. Він зауважив, що вони зупинилися під білими воротами. На узбіччі стояв охайненький білий будиночок. Споруджений нещодавно, він мав шість стін і готичні вікна.
— Ну, і хто тут збирає подорожчину?
— Хмм? — перепитав Стрейндж.
— Це хатинка митаря, сер. Онде на дошці зазначено, скільки треба платити. Але ж тут нікого немає. Мені залишити шість пенсів?
— Так-так. Як хочеш.
Отже, Джеремі Джонс поклав на порозі будиночка шестипенсовик і відчинив ворота Стрейнджу. За якихось сто ярдів вони опинилися в селі. Тут стояла стародавня кам’яна церква, і золоте зимове світло грало на ній, дорога пролягала алеєю давніх покручених грабів, поміж яких виднілися охайні кам’яні будиночки, з коминів піднімався дим. Понад шляхом у берегах із сухою пожовклою травою біг струмок, на билинках висіли крижані бурульки.
— Де люди? — здивувався Джеремі.
— Що? — запитав Стрейндж. Він озирнувся і побачив двох дівчаток, що визирали з вікна хатинки. — Он.
— Ні, сер. То діти. Я кажу про дорослих. Я їх не бачу.
Правда, жодного дорослого видно не було. Гуляли курчата, у соломі на старезному возі сидів кіт, у полі ходили коні, та всі люди, здавалося, кудись поділися. Щойно Стрейндж і Джеремі виїхали із поселення, причина такої химородії стала очевидна. У сотні ярдів за селом якийсь натовп зібрався біля зимного живоплоту. Усі були озброєні хто чим — сікачами, серпами, дрючками і рушницями. Картина виходила дуже дивна, лиховісна й кумедна водночас. Село ніби пішло війною проти кущів глоду й бузини. Низьке зимове сонце золотило одяг та зброю напружених, зосереджених поселян, за якими тягнулися довгі голубі тіні. Усі зберігали цілковиту мовчанку, і коли би хто не поворухнувся, то робив це обережно, немовби боячися зробити найменший шум.
Проїжджаючи повз них, Стрейндж і Джеремі попіднімалися в стременах та витягли шиї, намагаючись роздивитися, що ж там таке привабило увагу людей.
— Диво та й годі! — вигукнув Джеремі Джонс, коли вони вже проїхали. — Там же нічого не було.
— Ні, — заперечив Стрейндж, — там був якийсь чоловік. Не дивно, що ти його не помітив. Я й сам спочатку був прийняв його за корінь, але то точно чоловік: високий, худий, виснажений, — і справді радше корінь, але все ж таки чоловік.
Дорога привела їх у темний зимовий ліс. Цікавість Джеремі Джонса тільки розпалилася, він усе міркував, ким міг бути той чоловік і що поселяни хотіли йому заподіяти. Раз чи два Стрейндж відповів йому навмання, проте невдовзі повернувся думками до місс Вудгоуп.
— Краще нам обійтися без обговорення змін, які спричинила батькова смерть, — думав він. — Надто небезпечно. Почати треба з легших, нейтральних тем. Наприклад, із пригод цієї поїздки. Чим же її зацікавити? — Він роззирнувся навколо. Їх зусібіч оточували дерева, з яких крапала вода. — Невже нічого такого? — І Стрейндж пригадав вітряк у Герефорді, на одному з крил якого розвівався дитячий червоний плащ. Крила крутилися, і в один момент вони волочили його по сльотавій землі, а в інший — він уже майорів у небі, немов яскравий багряний стяг. Ніби якась алегорія. — Потім я їй розкажу про порожнє село, дітей, що визирали із вікон, одна із лялькою в руках, а інша — з дерев’яним коником. Потім — про мовчазний озброєний казна-чим натовп та чоловіка під живоплотом.
«О! — безперечно скаже вона. — Сердешний! Що з ним сталося?» «Не знаю», — відповість їй Стрейндж. «О…» — скаже вона.