Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Сьомою була двійка Мечів. Чилдермасс ніяк це не прокоментував, натомість одразу перегорнув восьму — «Le Pendv», Повішеника. Дев’ятою картою виявився «Le Monde», Світ. На ньому голяка танцювала якась жіноча постать, по чотирьох кутках карти були зображені янгол, орел, крилатий бик і крилатий лев — символи чотирьох євангелістів.

— На тебе, певно, чекає зустріч, — промовив Чилдермасс, — що вестиме до мук, вірогідно, навіть смерті. Карти не кажуть, виживеш ти чи ні, але, що б із тобою не сталося, ось це, — він показав на останню карту, — говорить, що своєї мети ти досягнеш.

— А чи відомо тобі, хто я зараз? — запитав Вінкулюс.

— Не геть, але все одно зараз я знаю про тебе більше, ніж до цього.

— Ти ж бачиш, що я не схожий на інших.

— Тут нічого не свідчить, що ти не шарлатан, — промовив Чилдермасс і заходився збирати карти.

— Зажди, — попросив ворожбит, — дай тепер я тобі поворожу.

Вінкулюс узяв карти і виклав дев’ять у ряд[125]. Потім перегорнув їх одна за одною: «XVIII La Lune», «XVI La Maison» обернена, дев’ятка Мечів, «Valet de Baton», десятка Жезлів обернена, «II La Papesse», «X La Rove de Fortuvne», двійка Монет, Король Кубків. Вінкулюс подивився на них. Узяв «La Maison Dieu», роздивився її, але нічого не сказав.

Чилдермасс засміявся.

— Твоя правда, Вінкулюсе. Іншого такого, як ти, немає. Онде моє життя — на столі. Але тобі не під силу його прочитати. Ти дивне створіння, цілковита протилежність усім магам останніх століть, їх переповнювала ученість, але вони не мали таланту. Ти ж маєш талант, але ані крихти знання. Ти навіть не можеш видобути вигоду з того, що бачиш.

Брудними нігтями Вінкулюс пошкріб пожовклу щоку.

І знову Чилдермасс узявся збирати свої карти, і знову Вінкулюс його зупинив та показав, що вони мають повторити.

— Що? — здивувався Чилдермасс. — Я ж уже тобі поворожив. А ти мені не зміг. Що нам іще залишилося?

— Я ворожитиму майбутнє для нього.

— Для кого? Норрелла? Ти ж нічого в тому не розбереш.

— Тасуй колоду, — вперто правив своєї Вінкулюс.

Тож Чилдермасс перетасував карти, Вінкулюс узяв дев’ять і виклав їх у ряд. Перегорнув першу. «IIII. L’Emperevr». На ній був зображений король на престолі просто неба з усіма звичними монаршими регаліями — короною і скіпетром. Чилдермасс подався вперед і поглянув на карту ретельніше.

— Що таке? — запитав Вінкулюс.

— Здається, я таки погано її перемалював. Ніколи раніше не звертав на це уваги. Рисунок чорнилом геть поганий. Лінії грубі й розмазані, так що волосся й мантія Імператора мало не повністю чорні. Ще й хтось залишив брудний одбиток пальця на орлі. Імператор мав би бути старшим. Я ж намалював якогось юнака. Ризикнеш прочитати її смисл?

— Ні, — відповів Вінкулюс і зневажливо смикнув підборіддям, показуючи, щоб Чилдермасс перегортав наступну карту.

«IIII. L’Emperevr».

На якусь мить запала тиша.

— Це неможливо, — заявив Чилдермасс. — У колоді лиш один Імператор. Мені це точно відомо.

Крім усього іншого, цей король був ще молодший і ще лютіший од попереднього. Чуприна й мантія почорніли, а корона на голові звузилася до тонкої смужки блідого металу. На карті не було відбитка нічийого пальця, але велика пташина в її куті тепер точно була чорного кольору і позбулася всіх ознак орла, набувши цілковито англійських форм — вона перетворилася на крука.

Чилдермасс перегорнув третю карту. «IIII. L’Emperevr». І четверту. «IIII. L’Emperevr». На п’ятій зникли підпис і номер карти, але зображення лишалося те саме: юний чорнявий король із великим чорним птахом біля ніг. Чилдермасс перегортав наступні карти. Навіть перевірив решту колоди, але від хвилювання в нього тремтіли руки, і карти летіли навсібіч. Тепер Чилдермасса оточували чорні королі, що летіли й крутилися в холодному сірому повітрі. І на кожній із них була та сама фігура з тим самим блідим невблаганним поглядом.

— Ось! — тихо промовив Вінкулюс. — Ось це й перекажи магу з Гановер-сквер! Ось це його минуле, його теперішнє і його прийдешнє!

Не варто й говорити, що, коли Чилдермасс повернувся на Гановер-сквер і достоту переповів усе м-ру Норреллу, той дуже розсердився. Що Вінкулюс і надалі противився його волі, вже було поганим знаком. Ще гірше: він стверджував, ніби має якусь книгу, а м-р Норрелл не матиме змоги її прочитати. Але те, що він удав, ніби ворожить на майбутнє м-ра Норрелла й надумав погрожувати йому картинками Чорних Королів, було взагалі нестерпно.

— Він вас ошукав! — розлючено заявив м-р Норрелл. — Сховав ваші карти, підмінивши їх власною колодою. Я просто вражений, що ви на це купилися!

— Атож! — погодився м-р Ласеллз, змірявши Чилдермасса холодним поглядом.

— Тут нічого й сумніватися, Вінкулюс усього-на-всього показував фокуси, — погодився з ним Дролайт. — Та однаково я хотів би побачити це. Я прямо в захваті від нього. Шкода, містере Чилдермассе, ви мене не попередили, що йдете до нього. Я би склав вам компанію.