Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Вінкулюс холодно прокашлявся, немовбито говорив: навряд чи про це дізнається слуга ворога.

Чилдермасс гукнув дівку й замовив іще елю. Вони випили і ще трохи посиділи мовчки. Потім Чилдермасс дістав із нагрудної кишені пальта колоду карт і показав її Вінкулюсу:

— Це марсельське таро[120]. Бачив такі раніше?

— Не раз. Але ця якась інакша.

— Це копія колоди, що належала одному морякові, з яким я заприязнився у Вітбі[121]. Він її купив у Ґенуї, бо мав намір з її допомогою шукати піратські скарби, та коли дійшло до діла, він раптом збагнув, що не розуміється на картах. Тому запропонував їх мені. Я ж був бідний і не мав чим заплатити. Тож ми уклали інакшу угоду: я наворожу йому майбутнє на цих картах, а він дозволить мені їх взяти і зробити копію. На жаль, його корабель віддав швартові раніше, ніж я встиг доробити малюнки, а тому половину колоди я малював по пам’яті.

— І що ж ти йому наворожив?

— Правду. Що він потоне в морі ще до кінця року.

Вінкулюс схвально розсміявся.

Коли Чилдермасс уклав угоду з покійним моряком, то був, здається, настільки бідний, що мусив малювати карти на зворотах рахунків із пивниці, списків прання, листів, старих асигнацій та афіш. Уже згодом він поналіплював свої аркушики на кольоровий картон, хоча в декількох місцях зі звороту прозирав старий друк або почерк, надаючи колоді химерного вигляду.

Чилдермасс виклав дев’ять карт у ряд. Перегорнув першу.

Під картинкою було число і напис: «VIIII. L’Ermite»[122]. На карті був зображений дідок у чернечій рясі з каптуром. В руці фігурка тримала ліхтаря, а другою спиралася на ціпок так, ніби розучилася користуватися руками-ногами від постійного сидіння за наукою. Обличчя монаха здавалося зморшкуватим і підозрілим. Над картою ніби струменіло сухе повітря, що огортало пилюкою схилену над нею людину.

— Хмм! — проказав Чилдермасс. — Твоїми нинішніми діями керує відлюдник. Це ми і так знали.

Наступною картою виявився «Le Mat»[123] — єдина карта без номера, так ніби зображений на ній персонаж походив з іншої історії. На карті Чилдермасса був намальований чоловік, що, ідучи влітку дорогою, проходив попід деревом. Він схилявся на патерицю, а другу палицю ніс на плечі. На ній мотлявся клунок. За чоловіком біг невеличкий песик. Постать мала означати дурня, блазня зі стародавніх часів. На шапці в нього теліпалися дзвіночки, а на колінах були пов’язані стрічки, які Чилдермасс розфарбував червоним і зеленим. Схоже, слуга мага не знав, як розтлумачити цю карту. Він трохи подумав і перегорнув наступні дві: «VIII. La Justice»[124] із коронованою жінкою, що тримала в руках меч і терези, та двійка Жезлів. Жезли були схрещені і, крім усього іншого, могли позначати роздоріжжя.

Чилдермасс коротко пирхнув, схрестив руки та подивився на Вінкулюса не без утіхи.

— Ну і ну! Ось ця карта… — Тут він постукав пальцем по «La Justice». — …говорить мені, що ти вже зважив варіанти і прийшов до рішення. А ось ця… — Чилдермасс показав на Жезли. — …свідчить про те, яким саме є твоє рішення. Ти готовий пуститися в путь. Здається, я тільки марнував свій час. Ти й без мене вже надумав податися геть із Лондона. Стільки обурень, Вінкулюсе, коли ти й так збирався йти!

Ворожбит знизав плечима, немовби говорив: хіба Чилдермасс чекав чогось іншого?

П’ятою картою виявився «Valet de Coupe» — Паж Кубків. Пажа всі уявляють юнаком, але картинка зображувала зрілого чоловіка зі схиленою головою. Розколошкана чуприна, густа борода. В лівиці він тримав важкий кубок і на обличчі мав такий дивний, змучений вираз, наче ніс найтяжчий келих світу. Ні, йшлося про якийсь інший тягар, не видний одразу. Через матеріали, з яких Чилдермасс мусив виготовити карти, зображення мало вкрай незвичний вигляд. Його нанесли на зворот листа, писані рядки якого тепер проглядали крізь папір. Відтак одяг чоловіка був плетивом рукописних букв, і навіть його обличчя та руки мали на собі фрагменти літер.

Вінкулюс розреготівся, забачивши це, немовбито впізнав карту, і, вітаючи її, тричі плеснув по стільниці. Можливо, саме тому Чилдермасса вперше пройняв сумнів.

— У тебе є повідомлення для когось іще, — вагаючись промовив він.

— І наступна карта покаже мені цю людину? — киваючи, запитав ворожбит.

— Так.

— Ого! — вигукнув він і сам перевернув шосту карту.

Це був «Cavalier de Baton» — Лицар Жезлів. Чоловік у крислатому капелюсі сидів верхи на блідому коні. Сільську місцину, якою він їхав, позначали нечисленні камінці й жмутки трави під копитами коня. Одяг був справний і на вигляд дорогий. Із якоїсь незбагненної причини лицар мав важкого кийка. Але слово «кийок» додавало тій речі солідності, бо йшлося хіба що про товсту гілку, виламану з дерева чи живоплоту. На ній ще вціліли сучки і листя.

Вінкулюс узяв карту в руки і ретельно її роздивився.